дурнувате «ура-а-а!».
Через хвилину ми вже не бачили одне одного і навіть не чули кроків через густу стрілянину, чвакання під ногами та постійне уракання. А потім на невеличкій прогалині між очеретом я побачив Пластуна. Він якось дивно присів, наче переломився в попереку, відтак перекинувся на бік і поволі став випростовувати ноги, але одна нога не розгиналася. Я підбіг до нього і побачив, що праве коліно у Пластуна розтрощене – через мокру холошу юшила кров.
Він дістав із кобури парабелюма.
– Друже Пластуне, не смій! – сказав я.
– Подбай за провідника, – попросив він. – Дожени його…
– Не смій! Я тебе винесу, – сказав я, наче був конем і міг винести з цього болота Пластуна на собі.
Він подивився на мене винуватим, навіть вибачливим поглядом, потім дістав з кишені компас і простягнув мені.
– Тримай… Ти вийдеш, я знаю.
Я машинально взяв компас, і тієї миті Пластун, приставивши до скроні парабелюм, натиснув на цинґель[13]. Він знав, що я не кінь і ще не відомо, чи сам вийду з трощі.
Але вибач, друже Пластуне, я тебе не послухався. Замість того, щоб доганяти провідника, я зняв із паска дві гранати й повернувся обличчям у той бік, звідки підходили червонопогонники. Очерет ворушився уже на відстані мого кидка. Одну за одною я жбурнув дві гранати. На місці вибухів угору полетіло болото і, як мені здалося, пташині гнізда. Очерет там перестав гойдатися, потім щось заверещало несамовитим голосом:
– Санітара! Помощь давай, бистрєє помощь!
Я повернувся і поволі пішов. Перед очима стояло обличчя Пластуна зі смужечкою молока над верхньою губою. Раптом я відчув таку втому, що мені стало до всього байдуже: нехай доганяють. Бігти не було сил. Тіло вже не корилося розуму. Хотілося крикнути вголос, що ось же він, ваш санітар, підходьте, у мене ще залишилося для вас два калачі і пригорща пігулок у диску. Але не крикнув. Від утоми язик прилип до піднебіння.
Ішов я майже наосліп, бо невдовзі провалився в багно до пояса. Не встиг вилізти, як побачив за кільканадцять метрів два сині кашкети. Розуміючи, що тепер мені не втекти, я поклав їх обох короткою чергою. Потім, роззирнувшись по боках, угледів на відстані руки купу злежаного сухого очерету й потяг до себе. Купина піддалася, я, присівши ще нижче в тій калабані, накрив себе величезним очеретяним снопом. Невдовзі почув, що до мене підходять.
– Проклятьє, – озвався один. – Єщо бандьор нє відєлі, а уже потєрялі чєтверих. І нє ізвєстна, што будєт с Карміліним. Савсєм тяжолава унєслі.
Це була низька ціна за життя Пластуна, але все-таки дещо.
– Тіше ти, – сказав другий. – А то наклічєш… Пайдьом-ка лучше бліже к сваім.
Чийсь чобіт зачепив снопа над моєю головою, здалося навіть, що він крутнувся, як капелюх, але чобіт почалапав далі. Майнула зухвала думка, що якби пайдьошник[14] був сам, то можна було б ухопити його за ногу і втопити в цій калабані.
Раптом десь далі почулися їхні радісні крики:
– Єсть ґалубчік! Лєжіт радімий!
Я спершу подумав, що