зі сльозами на очах.
Президент Росії Володимир Путін, Президент України Леонід Кучма і Президент Азербайджану Гейдар Алієви перед розширеним засіданням ради СНД. 30 листопада – 1 грудня 2000 р.
Перемога на президентських виборах улітку 1994 року подарувала Леонідові Кучмі владні повноваження, що їх потрібно було систематизувати та за можливості розширити. Другий Президент практично з перших днів роботи на посаді зіткнувся з потребою зміни системи державної влади в Україні, яка переживала глибоку політичну кризу. Нагадаємо, що на момент його приходу до влади країна жила за Конституцією неіснуючої УРСР і фактично була парламентсько-президентською республікою.
Головою Верховної Ради другого скликання був Олександр Мороз – лідер Соціалістичної партії України. Амбітний політик у спікерському кріслі послідовно відстоював ідею посилення повноважень парламенту, переходу до системи державної влади, здатної обмежити свободу дій глави держави. Але загалом Другому скликанню Верховної Ради, сформованому на мажоритарній основі, бракувало чіткого бачення алгоритму проведення критично необхідної конституційної реформи. Політичні партії в першій половині 90-х років ХХ ст. були або уламками Комуністичної партії Радянського Союзу, або формальними об’єднаннями без виразної ідеології та організаційної структури. Виняток становив Народний Рух України, проте він у 90-х зіткнувся з внутрішньою кризою.
Важливу роль у системі української влади в середині 90-х років ХХ ст. відігравав прем’єр-міністр, адже керівник уряду фактично був однією з трьох повноцінних вершин владного трикутника разом з Президентом та Головою Верховної Ради. Відразу після обрання Леоніда Кучми Президентом України виконання обов’язків прем’єр-міністра продовжив Віталій Масол – досвідчений чиновник, який очолював уряд України ще в кінці 80-х років ХХ ст., останній прем’єр Президента Леоніда Кравчука. Але він на початку березня 1995 року подав у відставку. Наступником Масола став Євген Марчук, на той момент – Перший віце-прем’єр-міністр України – Голова Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.
Призначення Євгена Марчука прем’єр-міністром можна розглядати саме в контексті спроби посилити президентський вплив на політичні процеси. До того часу Кучма сформував власну управлінську команду та був готовим до активізації. Марчук відразу після проголошення незалежності відігравав помітну роль у політичному житті країни, виконуючи роль куратора спецслужб і голови СБУ. Марчук став уособленням державної політики «сильної руки», а його призначення головою уряду 3 березня 1995 року – заслуженою нагородою для чиновника за успішну роботу на посаді першого віце-прем’єра на кримському і російському напрямках. Але із часом стало очевидно: Євген Марчук є самостійною фігурою. Звісно, голова уряду не повинен був створювати власний