американського клена в Левковому садку, і даремно захрипло лютує, заливаючись не своїм голосом, патлатий Кудла.
Стоїчне терпіння верхолазів і дитяча мужність пояснюються дуже просто і жорстоко: дід Левко помирає – лежить у труні під грушею, а за клечанням бігати в ліс – цього ще їм не вистачало.
Та старий не може довго стримуватися – він пацає ногами в домовині, підводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягає в духмяне сіно. Нарешті його аж ломить, ніби одчахується од нього оте зелене клен-дерево. Він упирається в ребра домовини і спішить у садок на собачий лемент.
Хлопчаки сиплються, як перезрілі груші: тріщать штани, заголюються животи. Наздоганяє їх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псові так кортить зігнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.
Та ось батько побачив похоронну процесію своїх давно очікуваних синів, що так поволі й статечно наближалися з берегів. Іде Петро з дружиною й дітьми, військова виправка відчувається в ході безрукого Сидора – рукав чорної сорочки в кишені, тягнеться з валізами подружжя Артема і Насті. Внуки несуть траурні вінки з чорними муаровими стрічками.
Навпроти цієї урочистої процесії вилітає засапана зграя втікачів-верхолазів.
Переляканий Левко вже присів, щоб не потрапити на очі синам, та застояний пес домігся свого: він вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав і поповзом під кущами аґрусу й смородини дістався до труни.
Захеканий, спітнілий, груди ходять ходором, лежить Левко, всім тілом дослухаючись, як Кудла приймає його синів.
А собака нікого вже не пам’ятає: стільки років ніхто додому не потикався. Він кидається то до опецькуватого Петра, то до переляканої Наталки: валізи жалко залишати на лузі, та страх проймає до кісточок. Діти відбиваються вінками від настирливця – квіти розриваються, вінки розтоптуються.
Підоспіла Оксана поставила відра долі, біжить на допомогу, рятуючи родичів од Кудли.
– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигає і рідню привітати, і пса приструнчити.
– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навіки затявся! – Прив’язує Оксана розлютованого пса й спішить з нежданою новиною до діда.
Ні живий ні мертвий, увесь мокрий від біганини й переляку, лежить із заплющеними очима і складеними руками на грудях батько своїх синів. Він чекає…
Рідня оточила Левка півколом. Винуватець, тихий і присоромлений, лежить на сіні, мов на розжареному вугіллі.
– Що з вами, тату? – нахиляється над ним Артем. Разом із ним нахиляється і його сухенька дружина. Батько довго одкашлюється, затикає під себе край рядна і починає:
– Зле мені. Тіло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубів нема. Не бачу.
– А нас бачите, тату? – єхидно й делікатно дошкуляє Петро з розірваною штаниною.
– Бачу, що ти приїхав, пузо своє відгодоване привіз, очі б мої тебе не бачили. А ти нас із Оксаною хоч раз на рік бачиш?
Левкові важко лаяти навлежачки, і він поволі встає, спочатку лає сидячи, потім