він її покинув.
– Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.
Чоловіки тікали од бабських теревенів, лише Петро знущався:
– Мені б таку жінку, я б її не випустив з рук.
– Ні слова про цю стерву! – крикнув Левко домостроївським голосом, і жінки йому вдячно усміхнулися.
Соломія, напружуючи всю силу волі, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено і боязко поклав свою смагляву руку на золоту голівку, вона захлинулася слізьми.
– Вона така гарна!
– Мій син теж гарний! – невдало потішав Левко невістку й поперхнувся од незручності…
Під грушею, під липою, в хаті, де навстіж розчинені вікна й двері, де вологий нічний вітер вигулює так привітно і розмашисто, скрізь – на ліжку, на тапчані, просто на свіжозмащеній глиною долівці, на запахущому сіні, абияк накритому ряднами, – скрізь спочиває родина, вперше і востаннє в житті так одностайно зібрана на батьківській землі.
Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закінчується химерним – не злим, фабричним, а добрим, сільським – Мефістофелем з дивною, власної фантазії, інкрустацією.
І коли до нього, викликана маренням із того світу, підходить шістнадцятилітня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брів, у білій нічній сорочці, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дітей, така ж юна й лукава, якою була піввіку тому, і він, посипаний сивиною мужчина, веде її до своїх синів.
– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, ніби вчора нас посватали.
– Ще двоє з фронту не повернулось, а двоє – просто нікудишні.
Артем – електрозварник – з дружиною зігнулися калачиками на широкій койці-розкладачці.
– Цей мені миску привіз. Сім років тому як пообіцяв, а й досі не забув – пам’ятливий.
Сидір Левкович із Шуриком сплять на ліжку – батько в зеленій смугастій піжамі з начальственим неспокоєм збив простирадло з ноги, те єдине простирадло в господі, котре йому, єдиному, простелила Оксана як заслуженому родичеві. Простирадло приберігається в цій господі для найбільш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому рядні сільського виробу чи наштрикнути вночі випещене тіло об кляту кострицю, якої баба не вибила як слід об бительню.
– А Сидір наш став тепер дуже хворобливий, раніше він сюди не приїздив – часу не було, а як погнали його з партійної лінії на профспілкову, а звідти аж на досаафівську, – тільки внески приймай та стріляй з малокаліберки, – так він уперше за десять років і батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий…
Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитує, поправляючи фарбоване рядно на одному з синів:
– А як же тобі ведеться?
– Мені якось незвично серед них: тепер вони ніби за мене доросліші, всі посміюються надо мною, ніби я маленький.
– А це хто? Онучок? – запитує Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зривається на ноги уві сні.
– Ні, це наш мізинок, он родимка на щоці,