прибігла по обценьки од криниці, звідки долинають радісні крики дітей, солідний регіт мужчин, верескливі жіночі голоси.
Старий лежить під деревом у дивній позі, ніби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.
…Повертаються сини од криниці – хтось винишпорив старий подертий бубон і дрібно вистукує в прозоро-матове дно, хтось пробує награвати на кишеньковій гармонії, од тину до тину літають у танці розпашілі молодиці, поплескують утомленими долонями чоловіки.
– Ну й напився ж старий, – хтось помічає Левка.
– Не чіпайте його, хай спочиває, – заступається за батька Андрій і накриває рядном старечі ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удирається в хату, заповнюючи всю дюжину стільців…
Тиха і душна ніч, привілля цвіркунам та зорям, сліпучо-сині спалахи далекої грози, що нагадує про себе низьким, майже невловимим для вуха рокотанням грому.
Сплять сини, сплять невістки, солодко сопуть, підгорнувши долоні під щічки, онучата.
У сусідському дворі, на ледь помітній призьбі, хтось пручається, чутно уривчастий жіночий шепіт:
– Учора Настусю, а сьогодні мене, так? – І легкий докірливо-підбадьорливий удар дівочої вологої долоні по твердій неслухняній парубочій. – Вчора Настусю, а сьогодні мене, так?
Левко стоїть серед подвір’я з сокирою, ставить домовину сторч, звідти зі щемливим шелестом висипається сіно, а по сіні скочуються дві білі плями – це курячі яйця: залишені серед святкового безладдя без догляду несучки нагледіли собі місце в труні. Левко обережно кладе їх у сіру камінну впадину, притуливши на ту хвилину труну до стіни.
Так він розбивав свою домовину краєм сокири підважував головки цвяхів, обценьками висмикував їх зі свіжої деревини – вони піддавались зі скрипом. І коли він прислухався, як душно шелестить бузок і як на ледве помітній призьбі сусіднього подвір’я хтось пручається з затухаючим дівочим шепотом: «Учора Настусю, а сьогодні мене, так?», то відчув одночасний приступ голоду і спраги.
Розбивши яйце, спершу одне, потім друге і вихиливши їх у рот, Левко шпурнув шкаралупу в шамотливі кущі бузку, налякавши на мить пару на призьбі. Потім старий присів на камінь, сперся на стіну і, притримуючи однією рукою обух, а другою – вістря, задрімав серед ночі, переповненої цвіркунами і зорями, поклавши сиву голову на сокиру…
Довгим і високим тунелем, з легким ухилом угору не переступаючи межі свого химерного сну, поволі йде старий. Він – босий, два відра води в руках, холоші підкочено майже до колін. В одному, нижчому, кінці тунелю мерехтить ледве помітне стояче кружало води, в другому, вищому, виході тунелю, не круглому, а квадратному, розірваному навпіл коловоротом із лискучим ланцюгом, то розсипища зелених зірок, то спалахи блискавок. Підвладна волі сну вертикальна глибина криниці лягла горизонтально довжиною, і Левко йде всередині цієї горизонтально покладеної криниці-тунелю, збільшеної до розмірів сну.
В одній із щілин поміж цементними обручами сюрчить цвіркун, гучно прокочується луна від кроків