.

на свою тінь і говорив горбові:

      – Ото-с мене, небоже, зібгав у дугу! Але доки мене ноги носєт, то мусиш робити хліб!

      III

      Як дід Іван бабині чоботи латав

      Старий Іван латає бабині чоботи. Не латає, а зчіплює докупи. Гріх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босісінька, води до хати внести ні в чім, як задощить. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.

      Іван: Бігме, кину в піч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкіра здривіла, нитки не проткнеш, бо порветься – викинь на гній та й плюнь – та й вже!

      Приговорюючи до чобіт, старий Дідух все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку через шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволі – Іван сердився.

      Іван: Залізо не шкіра, та й та зшуровується, що то говорити. Вже штири роки як куплені. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.

      На печі лежала баба – стара Іваниха. Дрібка жінки – завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.

      Іваниха: Божечку, Божечку, найди мені смерть, най я так гіренько не валяюся. Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що нагрішила. Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що ‘го ніхто не годен роздавити…

      Розпукалася від кашлю. Коло баби сидить Андрійко. Як баба заходиться від кашлю і синіє, то він дивиться на неї цікавими очима, показує пальцями на бабу.

      Андрійко: Аді, аді, баба вже умирають.

      Баба відкашлюється, гладить його по голівці.

      Іваниха: Де, де, дитино, моя смерть забула за мене, гей, забула.

      Але старому Іванові вже остогидло борикатись із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.

      Іван: Коби-м вам на смерть лагодив, то би мені легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть трохи босі, та, може, вас борше повихаплює.

      Іваниха ще дужче закашлялась.

      Іван: Чекаєш тої смерті, як кінь дощу, все своє: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову. Або ліпше погадай собі, чим я тебе буду ховати… Бігме, оглохну. – Підняв чобіт з-під лави, кинув ним на бабу. Врешті натягнув на себе кожушину, щоб вийти з хати. Сказав уже на порозі.

      Іван: Та на цю хату птах не сів би. Аби я не діждав вертатися до неї.

      Баба з печі кинула йому навздогін чобіт, а з чоботом бабське слово.

      Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаєш, що я піду на старість десь на край світа?..

      IV

      Як малий Андрійко діда Івана підписа вчив

      Вечір. Сидить старий Іван Дідух на лаві, на колінах внука держить. Вогонь палахтить у печі, освітлює хату червоним світлом. Стара Іваниха сидить перед піччю та варить вечерю.

      Іваниха: Ти зійшов, старигане, на діточий розум. Лиши дитину в спокої, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, сюди.

      Іван: А ти чий, дідів чи бабин?

      Андрійко: Дідів.

      Іван: А кого битимеш?

      Андрійко: