тягнучи за собою поранену. Він навіть не помічав цього в якомусь тумані болю, виснаження та безнадії.
Йому лиш на мить забракло сил.
Але наступної миті він, стоячи на одній нозі, як бусол, ледве зберігаючи рівновагу, кинув погляд собі під ноги і різко вдихнувши, з усієї сили і всією вагою тіла впав на груди солдатові.
Почувся глухий тріск потрощених ребер, а затим… хрип! Земля під ним наче перевернулася, він сповз нижче, ніби звалився з крісла. Але це не земля перевернулася – то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повірив своїм очам… Звідкись ринули сльози. Таки правда, він – щасливчик! (Скажіть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спині, плакав і сміявся водночас. Ну й картина: ось він тут, на спустошеному полі бою, поруч кобиляча голова, а він – із пораненою ногою, весь у крові, виснажений до знемоги. А поруч – цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!
Як на кінець війни – то це щось неймовірне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повільно приходив до тями, Едуард підвівся на здорову ногу і послав у небо прокльони – ніби підпалив запал динаміту!
І в цю мить поруч просвистів осколок від снаряда завбільшки із тарілку… Досить великий і з шаленою швидкістю.
Відповідь богів? Безперечно.
4
Обоє чоловіків вибиралися з халепи кожен по-своєму.
Альберт, який щойно повернувся з того світу, – вибльовував свої нутрощі. Він важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострілів, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Він ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по суті було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Після енергійного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кінця той бій був лише формальністю: тридцять вісім загиблих, двадцять сім поранених та двоє безвісти зниклих (без врахування втрат німецької сторони). Тобто результат – чудовий.
Коли санітари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колінах голову Едуарда Перікура, приколисуючи його в стані, який рятувальники кваліфікували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовчені, але легені лишилися цілими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що він таки живий. Виглядав він кепсько, але при всьому бажанні мусів відкласти на потім роздуми про те, що з ним сталося.
Наприклад, з якого дива (чи з чиєї вищої волі, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мілісекунду перед тим, як солдат Перікур кинувся реанімувати його в такий дивний спосіб? Єдине, що він зрозумів, – його машинерія запрацювала з великими потугами, спазмами і стрибками, але ж запрацювала!
Медики наклали йому міцну пов’язку і сказали, що далі наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крім нього, лежали чи помирали солдати – важкопоранені і покалічені. Ті, які були в кращому стані,