зняв ремінь і зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попередніми зусиллями, він розслабився і ліг. Біль помалу вгамовувався. Він, напевне, так якийсь час і пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцілить, або й ще гірше… Ходили чутки, що вночі німці вилазять зі своїх окопів, щоб добивати поранених ворогів.
Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Він відчув трохи прохолоди. А те, що відбувалося за спиною, тепер він міг бачити догори дриґом. Ніби на відпочинку за містом лежиш собі під деревами. З дівчиною. Власне, цього у нього ще ніколи не траплялося, щоб із дівчиною. Йому зустрічалися ті, що з борделів коло Академії мистецтв.
У нього не було часу заглибитися у спогади, бо він помітив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кілька секунд до цього, коли він падав і корчився на землі від болю, останнє, що йому запам’яталось, – як усі кинулись у бік німецької лінії. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрів од нього – стоїть собі, ніби війна вже закінчилася.
Едуард бачив його оддалік, догори дриґом і збоку. Руки у нього лежали на ремені, і він роздивлявся землю під ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерігає за мурашником. Він, як олімпієць, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, ніби все це вже взагалі його не стосувалося. Але, видно, огляд було закінчено, бо він кудись щез. Офіцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися свої ноги, – то було таким дивним, що Едуард навіть на мить забув про свій біль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже він пройшов усю війну без жодної подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землі, з посіченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, він залишається солдатом і як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозуміло. А от офіцер, який зупиняється під снарядами, щоб роздивитися свої ноги…
Перікур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував віддихатись. Його руки стиснули коліно якраз над імпровізованим джгутом. Минуло кілька хвилин, він не витримав і знову вигнувся, щоб подивитись на те місце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нікого. Офіцер зник. Лінія атаки ще перемістилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрів далі. Едуард міг тепер зайнятися своєю ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомість він вигинався, як риба без води, затискуючи собі стегно і втупившись в те кляте місце…
Нарешті, він наважився. Але було дуже важко. Піднявшись на ліктях, він почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передпліччя, а от лівою ногою можна було трохи відштовхуватися. Кожен метр давався неймовірними зусиллями. Важко пояснити, навіщо він це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнівним типом – всі його терпіти не могли. Він був із тих офіцерів, для яких військове підпорядкування було важливішим, ніж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був