дня від самого світанку Альберт уже чергував біля логістичного бюро. Найбільше він боявся, що по дорозі зустріне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда – він на все здатен. Не слід привертати увагу – от що найважливіше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поїхав.
– Сьогодні? – спитав Альберт.
Його відданість розчулювала. Працівник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усім тут зазвичай було на все начхати – більшість оберігали тільки свій зад. А оцей… Ні, не сьогодні. Завтра.
– А о котрій годині?
Працівник довго розглядав свої графіки.
– Ти мусиш зрозуміти – ми заїжджаємо у багато місць збору, – вибач, але так у нас це називають, – сказав він, не піднімаючи очей. – Санітарна машина має бути тут десь відразу по обіді.
– Це вже точно?
Альбертові захотілося сподіватись. Добре, що вже завтра. Він і сам собі дорікав: ну чому він такий повільний і раніше не здогадався? Стільки часу втрачено… Едуарда вже могли давно перевезти, якби він не був таким придурком.
Завтра.
Едуард більше не спав. Він сидів на ліжку, підпертий подушками, які Альберт позбирав для нього з усіх сусідніх палат, і годинами гойдався, важко стогнучи.
– Тобі боляче, так? – спитав Альберт.
Але Едуард не відповідав. Бо не міг.
Вікно постійно було трохи відкрите. Альберт завжди спав поруч у кріслі, підставивши ще одне під ноги. Він багато курив, щоб не заснути і наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.
– Ти втратив нюх і навіть не уявляєш, як тобі пощастило…
Чорт, а як же він сміятиметься? Людині без щелепи, швидше за все, не доведеться постійно реготати, але все ж таки… – непокоївся Альберт.
– Лікар… – ризикнув він почати.
Була друга чи третя година ночі. Трансфер був запланований на наступний день.
– Лікар казав, що там тобі поставлять протез…
Він не дуже уявляв, що це змінить, говорити про протез нижньої щелепи зараз, може, і недоречно.
Але ці слова ніби розбурхали Едуарда. Він мотнув головою, пролунав якийсь вологий, схожий на булькання, крик. Підняв ліву руку. (Альберт якось не помічав, що той шульга. Переглядаючи потім малюнки з його течки, він наївно себе запитував: як можна так малювати лівою рукою?)
От що треба було йому запропонувати – його папку.
– Хочеш малювати?
Едуард поглянув на нього: так, він хоче папку, але не для того, щоб малювати.
Дивною була ця сцена посеред ночі. Погляд Едуарда був таким чіпким, живим і до божевілля виразним на скаліченому опухлому обличчі. Це було моторошно. Альберта вражало це видовище.
Тримаючи зошит з ескізами на ліжку, Едуард невміло дряпав якісь великі нечіткі карлючки. Він настільки знесилів, що, здавалося, більше не вмів писати, а олівцем водила по папері його затятість. Альберт подивився на букви, верхівки яких виступали за межі сторінки. Дуже хотілося спати, це все тривало надто довго. Едуард виводив букву за буквою з нелюдським зусиллям, а Альберт намагався зрозуміти хоч щось. Намагаючись вкласти всі