цього йому вже не згадати – цей спогад був поглинутий сьогоднішнім безнадійним видовищем, цією страхітливою кровоточивою дірою.
Його погляд притягував зошит, що лежав на простирадлі ліжка. Тепер він легко зрозумів слово, яке не міг досі розгадати.
«Батько»…
Це слово затягувало його у спогади. Для нього батько віддавна – це лише пожовклий портрет на буфеті. Але як тільки йому на думку спадав докір, що батько так рано помер, він розумів, що з живим батьком все було би ще складніше. Він би хотів знати, зрозуміти. Але вже пізно – він пообіцяв Едуардові, що «розбереться». Хоч сам до ладу не розумів, що хотів цим сказати. Поки товариш засинав, Альберт, дивлячись на нього, думав.
Отже, Едуард хотів зникнути. Але як можна десь зачаїтись чи зникнути живому солдатові? Альберт не був лейтенантом, звідки йому знати? Він і гадки не мав, як із цим розібратися. Може, хлопцеві якось знайти нові документи?
Альберт був не надто кмітливий, але як колишній бухгалтер мислив логічно. Якщо Едуард хоче зникнути – треба йому знайти документи мертвого солдата. Себто просто поміняти їх.
І на це є лише одне рішення.
Служба персоналу. Кабінет капрала Гросжана.
Альберт навіть не уявляв, що йому буде за такий учинок. Ледве вдалося уникнути військового трибуналу, а він уже готовий (якщо тільки наважиться…) – підробити підписи, пожертвувати живим та воскресити мертвого!
Цього разу точно розстріляють. Без сумнівів.
Едуард, вимучений своїми болями, нарешті заснув. Альберт кинув погляд на настінний годинник, підвівся і відкрив дверцята до шафи.
Він засунув руку в сумку Едуарда і вийняв звідти його військове посвідчення.
Скоро обід. Через чотири хвилини, три, дві… Альберт прожогом кинувся вгору по коридору, тримаючись шпитальної стіни. Постукав у двері бюро і, не чекаючи відповіді, зайшов. Над столом, заваленим документами, годинник показував майже дванадцяту.
– Привіт, – кивнув Альберт капралові.
Він спробував жартувати. Але його стратегія не мала жодного шансу в порівнянні з порожнім шлунком капрала. Гросжан бурчить:
– Що тобі треба на цей раз? Уже обід!
– Подякувати…
Це його здивувало. Він уже готовий був підняти зад з крісла і закрити свій реєстр. Але «дякую» – це було щось дивне, він не чув цього від початку війни. Він навіть не знав, як реагувати.
– Еее, нема за що…
Альберт старався, як міг, і продовжив невинно:
– Ота твоя ідея з дублікатом… Направду дякую – мого друга нині по обіді відправляють…
Гросжан вийшов із зачудування, встав, витер руки об заплямовані чорнилом штани. Це добре, коли тобі дякують, але вже обід усе ж таки…
І тут Альберт пішов у наступ.
– Я шукаю двох своїх друзів…
– Ааа…
Гросжан почав одягати піджак.
– Не знаю, що з ними сталося… Тут кажуть, що вони зникли. А там мені сказали, що вони поранені, і їх перевезли…
– А я тут до чого?
Гросжан