безвісти зниклим. І з Луї Евраром буде покінчено. (Так ніби він ніколи й не існував.) А коли помруть його батьки, хто тоді згадає про Луї Еврара? Всі ці загиблі і зниклі – їхня кількість і так уже була величезною, Альберт тепер додав до них ще одного. Його батьки так і плакатимуть у невідомість…
Тепер візьмемо з одного боку Ежена Лярів’єра, а з іншого – Луї Еврара. Поставимо Едуарда Перікура між ними. Дайте це все для роздумів такому солдатові, як Альберт Майяр, і зрозумієте його стан безмежної туги…
Про сім’ю Едуарда Перікура він не знав майже нічого. Правда, у документах вказана адреса фешенебельного кварталу. Але якщо ваш син помер (з фешенебельного він кварталу чи ні), це ж нічого не міняє. Іноді родина спочатку отримує лист від бойового товариша (бо адміністрація зазвичай дуже квапиться, посилаючи хлопця на війну, але зовсім не спішить повідомити про його смерть…).
Альберт має добре продумати цей лист, щоб підібрати потрібні слова. Але думка про те, що це брехня, не полишала його…
Повідомити людям, які переживатимуть смерть свого сина, коли він насправді живий? Що ж робити? З одного боку – брехня, з іншого – гризоти сумління. Така от безвихідь кого завгодно зведе з розуму…
Нарешті, перегортаючи сторінки зошита, він таки наважився. Цей зошит постійно лежав біля його ліжка, і він часто розглядав його. Ці малюнки стали вже ніби частиною його життя. Але цей зошит йому не належав. Треба повернути його. Якомога акуратніше він вирвав останні сторінки (вони були заповнені тоді, коли зошит допомагав їм спілкуватися).
Він розумів, що все одно не зможе описати все до ладу. Але таки взявся писати…
Шановні панове батьки!
Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, і мені дуже прикро писати Вам про те, що він трагічно загинув у бою 2 листопада цього року. Вас ще повідомлять про це офіційно. Але мені хотілося сказати передовсім, що він помер як герой, захищаючи від ворога свою батьківщину…
Едуард залишив мені зошит зі своїми малюнками на випадок, якщо з ним щось трапиться, я Вам його передаю.
Ви можете бути спокійні: він спочиває на невеличкому кладовищі поряд зі своїми товаришами. Запевняю Вас, що йому було надано всі належні почесті, і йому добре там, де він зараз перебуває.
Я бихотів…
7
Ежене, дорогий мій товаришу…
(Невідомо, чи ще працює цензура, може, і досі відкривають листи, читають, наглядають. Отож, сумніваючись, Альберт застерігся і назвав його новим іменем. До якого, зрештою, він, Едуард, уже звик.) Такий поворот подій навіть цікавий. У Едуарда не було бажання розмірковувати про ці речі, але спогади приходили самі собою.
Він знав колись двох Еженів. Першого – з молодшої школи, той був худющий, з ластовинням, його майже не було чути. Але цікавішим був інший Ежен. З тим Еженом вони зустрілися на курсах малювання, куди Едуард ходив потай від своїх батьків. Разом вони проводили багато часу. Адже Едуард усе робив тайкома. Але, на щастя, у нього була Мадлен – його старша сестра. Вона завжди все залагоджувала