зранку, навіть якщо було багато причин для занепокоєння, кожен відчував, як усе-таки добре лишитися живим… Уздовж перегородок, які встановили, щоб окреслити межі табору, як і в попередні дні, вже рядами стояли солдати і перемовлялися про те, про се з місцевими селянами, які прийшли подивитися, як усе відбувається. Дітлахи намагалися торкнутися зброї. Оті відвідувачі – невідомо, як і коли приїхали, але люди є люди. Дивно було говорити з мирними жителями отак от, через перегородку. В Альберта ще залишався тютюн – єдине, з чим він не розлучався. Добре, що багато потомлених солдатів все ще лежали на своїх плащах, не наважуючись встати. Тому отримати кухоль кави було легше, ніж удень. Підійшовши до перегородок, він довго стояв і курив, присьорбуючи каву. А над головою швидко пролітали білі хмари. Він попрямував до виходу, мимохідь перемовляючись з іншими солдатами. Він уникав якихось розпитувань, хотів спокійно дочекатися, коли його покличуть. Уже не було бажання кудись бігти, все одно – рано чи пізно – його відправлять додому. Сесіль у своєму останньому листі дала йому номер телефону, щоб він міг залишити повідомлення про день свого повернення. Відтоді цей номер обпікав йому пальці. Він хотів тут же набрати його, поговорити з Сесіль, розказати їй, як він мріяв повернутися, щоб бути нарешті разом (і ще про багато інших речей). Але це був просто номер, де можна було залишити повідомлення (у пана Молеона, який тримав господарський магазин на розі вулиці Амандьє). Окрім того, ще треба було знайти якийсь телефон, щоб додзвонитися. Швидше вже додому повернешся…
Біля огорожі зібралася юрба людей. Альберт затягувався черговою сигаретою. Сюди приходили місцеві, щоб поговорити з солдатами. Сумовиті жінки шукали свого сина чи чоловіка, тримаючи фото у витягнутій руці (подумати тільки – це як шукати голку в копиці сіна). Батьки, якщо такі були, трималися позаду. Жінки жадібно випитували, продовжуючи свої зусилля, бо прокидалися кожного ранку з останньою крихтою надії. Чоловіки ж давно зневірилися. Солдати відповідали непевно, хитали головами, бо всі фото були схожими.
Чиясь рука опустилася на його плече. Альберт обернувся і відразу відчув, як до горла підбирається нудота, а серце починає вискакувати з грудей.
– О, рядовий Майяр! Я вас шукав.
Прадель узяв його під руку і потягнув кудись.
– За мною!
Альберт більше не був у його підпорядкуванні, але, як заведений, пішов за ним, притискаючи торбу до себе.
Вони йшли вздовж огорожі.
Дівчина була середнього зросту. Років десь двадцять сім чи двадцять вісім, не красуня, подумав Альберт, але приємна. Шубка у неї, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесіль показувала йому такі шуби у вітринах розкішних магазинів, і йому було дуже прикро, що він не міг дозволити собі ходити по крамницях, щоб купити їй таку. Молода жінка тримала муфту, на ній був модний капелюшок. Видно було, що в неї є можливість виглядати просто і водночас елегантно. Відкрите обличчя, великі темні очі, у кутиках – пучки дрібненьких зморшок. Темні вії та маленький ротик. Не надто гарна, але відчувалось