шоста година. За фургоном пригальмував лімузин, почувся приглушений шум мотора, було видно, як з вихлопної труби тягнеться шлейф диму. (Альберт міг би рік прожити за гроші, які віддали за одну шину до цієї машини. Він відчував себе бідним і самотнім.)
Вантажівка наблизилась. Капітан кинувся до машини, дверцята захлопнулися різко. Дівчина не виглянула.
Зарослий і смердючий від поту водій сидів за кермом новенького фургона Berliet CBA за тридцять тисяч франків. Він добре розумівся на своїй справі. Відразу було видно, що він до всього звиклий і на все має свою думку. Через шибку вікна він позирнув на Альберта з голови до п’ят, потім відкрив дверцята, вискочив з машини і відвів його трохи вбік, міцно ухопивши за руку.
– Якщо ти погоджуєшся, ти – в долі, розумієш?
Альберт ствердно кивнув. Він повернувся до лімузина, з вихлопної труби якого слабко диміло. О Боже, після всіх цих років знегод і поневірянь вигляд цього лімузина надто дратував…
– Скажи мені… – пошепки спитав водій, – скільки ти з них береш?
Альберт розумів, що з таким типом говорити про безкорисливість абсурдно. І він швидко мовив:
– Триста франків.
– От дурень!
Але в цьому виразі відчувалося й задоволення водія, так ніби він вчасно і вдало виплутався з делікатної ситуації (у глибині душі він отримував задоволення як від того, що вигравав сам, так і від того, що програвали інші). Він ткнув пальцем у напрямку лімузина.
– Ти що, не розумієш? Вона носить дорогу шубу, вони гроші лопатою гребуть! Ти б міг легко просити чотири сотні. А може, й п’ять.
Відчувалося, що він уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережність його стримувала, і водій відпустив його руку.
– Гаразд, давай не будемо затримуватись.
Альберт повернувся до машини (дівчина так і не вийшла хоча б привітатись, подякувати абощо. Зрозуміло: він був лише найнятим, підлеглим).
Він сів, і машина рушила. Лімузин також поїхав на відстані (ми їх не знаємо, а вони – нас, на випадок, якби раптом їх зупинили жандарми і почали ставити питання).
Вже настала темінь.
Жовте світло фар висвітлювало вулицю, але в кабіні не було видно навіть власних ніг. Альберт виставив руку перед собою до панелі приладів і оглядав пейзаж перед собою. Він керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошніше ставало. Він вирішив: якщо щось піде не так – він втече через ліс. Водій за ним не побіжить, отож він втече, повернеться до Парижа, де скористається іншим транспортом.
Капітан Прадель зі своїм зростом міг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фізичну підготовку. То що ж робити? Йому вже хотілося до вітру, і він ледве стримувався.
Вантажівка піднялася на останній пагорб.
Кладовище починалося якраз біля дороги. Водієві вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навіть не доведеться торкатися коробки передач – можна буде