аж поки обличчя ставало яскраво-червоним і лискучим. Упоравшись, брав вечірню газету і глибоко занурювався у читання.
«Якось неприємно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрі. Як це зазвичай буває, настрій Гансона передався всім – дружина принишкла, ні про що не питаючи, бо відповіді все’дно не дочекалась би.
Проте, почувши новини Керрі, він трохи прояснів.
– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив він і навіть злегка посміхнувся.
– Авжеж! – відгукнулася Керрі. В голосі її бриніла радість.
Він ще запитав про щось, а потім заходився бавитися з дитиною. Мінні повернулася до цієї теми за столом…
Та не так легко було Керрі пройнятися тими настроями, які панували в сім’ї.
– Це, мабуть, дуже поважна фірма, – розмірковувала вона. – Здоровезні дзеркальні вікна, купа службовців! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.
– Нині не так і важко знайти роботу, – докинув і своє слово Гансон. – Аби тільки людина мала пристойний вигляд.
Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі відомі визначні місця Чикаго, які варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.
– Тобі треба подивитись Мічиган-авеню. Там такі вишукані будинки… Дуже гарна вулиця.
– А де тут театр Джекобса? – перебила її Керрі, згадавши про один театр мелодрами.
– Та не надто далеко звідси, – відповіла Мінні. – На Голстед-стріт – тут близько.
– Ой, як би хотілося там побувати! Сьогодні я, здається, простувала там.
Відгуку на цю заувагу Керрі не почула. Просто дивно, як таємні думки відбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потім і у Мінні, і ці невисловлені почуття певним чином змінили настрій за столом. Мінні кивнула «так», але Керрі відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.
Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.
– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?
– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…
– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.
– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.
– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!
Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.
– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.
Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.
– У