не знаючи, якому віддати перевагу.
– Ти справжня красуня! – захопливо вигукував Друе.
Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося вдоволення.
– Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш, – додавав він.
– Ах, я нічого не знаю, – відповідала вона. Але була в захопленні, що він про неї такої думки. І вагалась: чи вірити, чи ні, але вірила, тим більше, що в душі з цим погоджувалась.
Та її власне сумління, не зацікавлене в лестощах, як у Друе, говорило зовсім інше. І тоді вона сперечалась, захищалась, благала. Але врешті це не був непохибний і мудрий порадник. То було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало її колишнє оточення, звички Керрі і узвичаєні погляди. Коли вірити йому, людський поговір – то не голос Бога.
«Ех ти, невдахо!» – говорив цей голос.
«Чому?» – питалася вона.
«Подивись-но на людей навкруги, – нашіптував цей голос. – Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти зголосилась! Подивись на чесних дівчат; вони відсахнулися б від тебе і тобі подібних, дізнавшись про твою слабкість! Ти ж навіть не намагалася боронитись перед спокусами».
У ті години, коли Керрі лишалася вдома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо в’їдливо. Це траплялось нечасто, коли ніщо інше не займало її уваги, коли приємний бік її існування виступав не так помітно і Друе не було поряд. Спочатку цей голос промовляв досить виразно, хоч і не надто переконливо. І в неї завжди була готова відповідь: загроза зими, її самотність, її надії, страх, що наганяв на неї тужливий вітер. За неї відповідав голос злиднів.
Коли минають ясні літні дні, місто одразу вдягається в темний сірий плащ, який не скидає всю довгу зиму. Нескінченні ряди будинків здаються сірими під похмурим небом. Самотні оголені дерева і курява та жмути паперу, що їх жене вітер, ще підсилюють непривітну безбарвність. Холодні пориви вітру гасають вузькими довгими вулицями, породжують журливі думки. Не лише поети, художники чи загалом ті, хто пишаються своєю вищістю і приписують собі чутливу витонченість, але й собаки, а також і звичайні люди відчувають це. Усі люди мають не меншу здатність відчувати те саме, що й поети, хоч і не вміють так добре висловлювати свої почуття. Горобець, що настовбурчився на електричному дроті, кіт, що принишк у підворітті, вантажний кінь, що тягне важку поклажу, – усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому живому. І якби не існували всілякі видовища і розваги, якби у гонитві за прибутками ще й комерсанти не виставляли напоказ свої товари. Якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і не наповнював їх жвавий натовп споживачів усіх отих благ, – ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає серце, якими безнадійними здаються дні, коли бракує світла і тепла! Ми й не уявляємо, наскільки залежимо від усього цього. По суті, ми – ті ж самі комахи, породжені теплом і неспроможні існувати без нього.
У