щось крізь зуби – із класичного репертуару…
Вона озирнулася.
Просторий будинок. Міцні віконниці. Уже потрібен теплий одяг і надійне взуття – гори, листопад…
У неї є певний досвід. Нехай давній, ще туристський – але з сірниками і мінімальним спорядженням вона протримається в горах, напевно, з тиждень… Навіть у листопаді.
Вона ледь помітно всміхнулася.
Двері, очевидно, замикаються на всілякі замки – але ж це не в’язниця! Якщо у неї буде час – хоч кілька днів… Кухня, комірчина, веранда…
Вона всміхнулася певніше.
«Живіть сьогоднішнім днем».
Майже свобода… Принаймні ілюзія свободи. Махровий халат замість роби смертника – і ось уже людина майже щаслива…
Ноги гули від задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступає беззвучно, – але Семироль обернувся – лиш тільки вона з’явилася в дверях.
– Ага… Ну от, зовсім інша річ. Зараз будемо вечеряти… а склянка червоного вина не завадить – для здоров’я.
Вона накинулась на їжу і якось непомітно спустошила все і… пляшку вина.
Думкам одразу стало вільніше, а тілу комфортно і навіть весело.
– Я прошу вибачення за недоречну цікавість… Але коли ви збираєтеся мене… спожити?
– Я ж не людожер, – докірливо відгукнувся Семироль. – Ніхто не збирається вас жерти – це негуманно й неестетично…
– Божевільня… – із почуттям сказала вона, відкидаючись на спинку. – Анджей схибнутий.
Семироль глянув на неї – пильно, без посмішки.
– Можу я зрештою дізнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуєте?
– А-а, це мій колишній чоловік… Рідкісний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого світу…
Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь каміна. Він обережно заохотив її на відвертість:
– То невже й справді така скотина? Схоже, всі колишні дружини так кажуть…
– Не всі, – Ірена образилася. – Ви самі можете судити… Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу… увесь цей маразм?!
Семироль обережно сьорбнув зі свого келиха:
– Який саме з маразмів?
Ірена окреслила рукою навколо себе – камін, Семироля, екзотичні картини на стіні та невидимі гори за вікном:
– Та все це… Весь цей так званий світ. Буцімто реальність… Якої немає і не було! Яку змоделював Анджей… відштовхуючись від нашого нормального світу, але як же далеко він, ідіот, відштовхнувся!..
Вона з відразою подивилася на вміст власної тарілки. Там лежав шмат грінки під часниковим соусом; пан Семироль, ніби на щось натякаючи, весь вечір підсовував їй часник і навіть з’їв сам кілька зубочків. А Ірену вже нудило від часникового запаху – мабуть, вона зненавидить його до скону…
(До речі, невідомо, коли це настане. Може, завтра…)
– Ну подумайте, Яне, – пробурмотіла вона, втомлено заплющуючи очі. – Хіба може вважатися нормальним світ… ну гаразд, МОДЕЛЬ… Де безневинну людину засуджують