обвинувачення?
Він не те щоб не вірив їй. Гірше – йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні – кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля…
– Саме помилково, – сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами – іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.
Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.
– А ви… давно тут служите?
Управитель звів брови:
– Служу?
– Ну, працюєте… у… тут?
– Сьомий рік, – відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: – Ну так, сьомий рік уже… Ну й час… шпарить.
Ірена помовчала.
Управителю можна було дати на вигляд не більше тридцяти. Цікаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, гроші. Семироль навряд чи скупиться…
– Господарство величеньке… Ви ж тут не самі? Хтось іще тут працює?
Управитель зітхнув і поглянув на Ірену так, ніби питання було йому нестерпно нудне.
– Кажуть, звідси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли відповіді на попереднє запитання не почула.
Управитель нарешті розчепив руки. Обережно погладив масивне коліно:
– Ні-і. Ніяк не можна. Вірно кажуть.
Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим більше не принесла радості.
Пан адвокат повернувся не сам. Разом із ним з’явився маленький щуплавий чоловічок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своїй тарілці. Перед появою обох вона почула звук машини, що під’їхала (отже, щуплий гість прибув із великого світу. Із-за перевалу).
– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його ім’я вам нічого не говорить, але він – експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість… Ходімо, Сіте.
Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.
Двері зачинилися.
Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.
– Радий вітати вас, пані Ірено…
Вона проковтнула слину.
Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть – конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт…
Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.
– Так уже раді? – мовила вона іронічно.
Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима.