мене багато роботи, – повідомила вона про всяк випадок.
…Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку – першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці…
І – закрутилося…
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали… до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик – величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків…
Вікна його будинку були порожні й темні – батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю…
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею…
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався – і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі… Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник… Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…
…Вони стояли під вікном – бадьорі волоцюги з мідними трубами, – оті, з перехрестя… І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна… Бамс! – пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку…
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки – які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув – вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно…
Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!
А тоді вона, звичайно,