не світилося жодного прагнення. Вони були присутні за столом і терпіли нашу з Томом присутність, тільки з чемності намагаючись розважати нас або допомагаючи нам розважати їх. Вони знали: незабаром обід скінчиться, а невдовзі по тому скінчиться й вечір, і його можна буде недбало пустити в непам’ять. Усе це було зовсім не так, як на Заході, де вечір минає в гарячковій напрузі, в постійному невситимому сподіванні чогось чи в нервовому побоюванні, що він от-от дійде кінця.
– Дейзі, поряд з тобою я почуваю себе справжнім дикуном, – признався я після другого келиха чудового бордо, якого анітрохи не псував легкий присмак корка. – Чи не можна завести розмову про щось простіше, ну, скажімо, про види на врожай?
Я не вкладав у ці слова якогось прихованого змісту, але реакція на них була несподівана. – Цивілізація стоїть на краю загибелі! – з раптовою люттю вигукнув Том. – Я тепер став безпросвітним песимістом. Ти читав книжку Годдарда «Піднесення кольорових імперій»? – Вперше про неї чую, – відповів я, здивований його тоном. – Чудова книжка, її кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильність, то біла раса… то, словом, кольорові поглинуть білих. І це щира правда, це доведено науково.
– Наш Том стає мислителем, – зауважила Дейзі з непідробним смутком. – Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми ніяк… – Я читаю наукові праці, – відрубав Том, кинувши на неї сердитий погляд. – Цей Годдард знає, що пише. Від нас, від панівної раси вимагається пильність, бо якщо ми забудемо про неї, інші раси візьмуть гору.
– Ми повинні стерти їх на порох, – прошепотіла Дейзі, люто підморгнувши червоному призахідному сонцю.
– От якби ви жили в Каліфорнії… – почала міс Бейкер, але Том перебив її, важко засовавшись на стільці. – Річ у тім, що ми належимо до нордичної раси. Я, і ти, і ти, і… – якусь мить повагавшись, він кивком голови зарахував до нордичної раси і Дейзі, й вона зразу ж підморгнула мені. – І все, з чого складається цивілізація, створено нами – ну, там, наука, мистецтво і таке інше. Розумієш?
Було щось жалюгідне в цій його затятості, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще більше зросло. Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пішов до апарата, й Дейзі, скориставшись з хвилинної паузи, нахилилася до мене.
– Я розкрию тобі родинну таємницю, – жваво зашепотіла вона. – Про ніс нашого лакея. Хочеш знати таємницю про ніс нашого лакея?
– Заради цього я, власне, й приїхав. – Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеєм. Раніше він служив у Нью-Йорку, в одній родині, що мала столового срібла на двісті персон, і його обов’язком було чистити те срібло. Він його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього почав блищати ніс… Спочатку тьмяно, а потім дедалі яскравіше, – докинула міс Бейкер.
– Так, дедалі яскравіше, й дійшло до того, що йому до велося відмовитись від тієї посади.
Останні промені сонця пестливо торкнулися порожевілого