мене о восьмій, гаразд?
– І ти так рано встанеш?
– Встану. На добраніч, містере Каррауей. Ми ще побачимося.
– Ну, звісно, побачитеся, – запевнила Дейзі. – Я оце навіть думаю, чи не посватати вас. Навідуйся до нас частіше, Ніку, я постараюсь – як це кажуть? – спарувати вас. Знаєш – то ненароком замикатиму вас обох у комірчині, то виштовхуватиму в човні у відкрите море абощо…
– На добраніч, – гукнула зі сходів міс Бейкер. – Я нічого не чула.
– Вона славна дівчина, – сказав Том по хвилі. – Тільки даремно їй дозволяють отак швендяти, куди їй заманеться.
– А хто може їй щось дозволити чи заборонити? – холодно спитала Дейзі.
– Її родина – звісно хто.
– Її родина – це одна-однісінька тітка, якій уже, мабуть, двісті років. Але тепер нею опікуватиметься Нік, еге ж, Ніку? Тепер, улітку, вона приїздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вогнища сприятливо вплине на неї.
Дейзі й Том подивились одне на одного.
– Вона з Нью-Йорка? – квапливо спитав я.
– З Луїсвілла. Подруга моєї юності. Моєї щасливої, безтурботної…
– Ти що, провела з Ніком на веранді задушевну бесіду? – раптом спитав Том.
– Задушевну бесіду? – Вона глянула на мене. – Ні, не пригадую. Стривай, здається, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неї. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися…
– Тобі, Ніку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на віру, – застеріг мене Том.
Я весело відповів, що взагалі нічого не чув, і трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей і, поки я сідав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику світла. В останню мить Дейзі гукнула:
– Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дівчиною там, у себе вдома?
– Так, так, – приязно підхопив Том, – ми чули, що в тебе є наречена.
– Наклеп. Я надто бідний.
– А ми чули, – наполягала Дейзі; на мій подив, вона знов оживилася, мов квітка, що розпустила пелюстки. – Ми чули від трьох різних людей, отже, це правда.
Звісно, я знав, про що йдеться, але в мене справді не було ніякої нареченої. Чутки про мої заручини стали, власне, однією з причин, що спонукали мене податися на Схід. Негоже рвати давню дружбу з дівчиною через якісь плітки, та, з іншого боку, мені зовсім не хотілося, щоб ті плітки врешті довели мене до шлюбу.
Цікавість Тома й Дейзі до моєї особи зворушила мене, тепер навіть їхнє багатство не здавалося мені таким нездоланним бар’єром між нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Мені здавалося, що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсім не мала такого наміру. Що ж до Тома, то звістка, що в нього є «пасія в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, ніж те, що якась книжка здатна вивести його з рівноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствілих ідей: видно, могутній тваринний егоїзм