Європи, а також Туреччину.
Що ж до економічної ефективності, то і цей газопровід за період своєї експлуатації працював із суттєвим недозавантаженням (близько 40–50 % проектної потужності). Реалізація проекту також супроводжувалась поєднанням «політичних та економічних» аспектів на високому рівні державного управління в Туреччині та спричинила антикорупційні розслідування і відставку посадовців турецького уряду.
Водночас реалізація цього проекту дозволила Росії на тривалий період блокувати вихід газу з Каспійських родовищ (Азербайджан та Туркменістан) на ринок Туреччини та змусити Туркменістан співпрацювати з Росією у газовій сфері на її умовах (саме у цей період на ринок України, країн СНД та Східної Європи виходить RosUkrEnergо). Фактично Росія на тривалий час усунула потенційного конкурента з її традиційного європейського ринку та гарантувала збереження залежності країн ЄС і Туреччини від рішень, прийнятих у Москві щодо постачання природного газу.
Історія «Південного потоку», цього разу – із залученням італійського капіталу та лобіювання з боку влади Італії, є не менш показовою. Для реалізації проекту Путін пропонував очолити South Stream AG (спільна компанія Газпрому, італійської Eni, французької EDF – оператора проекту) колишнім високопосадовцям Італії та Франції, проте екс-прем’єр-міністр Італії Р. Проді і французький екс-президент Ж. Ширак відхилили пропозицію.[76]
Слід зазначити, що саме італійська Eni, разом із Enel, брала участь у переформатуванні активів ЮКОСа, який потрапив у «немилість».[77] Компанії створили спільне підприємство з російськими компаніями і взяли участь в аукціоні з продажу активів ЮКОСа. Пізніше Газпром викупив ці активи в Eni і Enel, заплативши понад 4,6 млрд дол. США, що було дуже щедро порівняно з ринковими цінами.[78]
Відсутність прозорості у стосунках між Газпромом, з одного боку, та владою й італійськими компаніями – з іншого, навіть стали предметом пильної уваги італійських парламентаріїв, з огляду на персональну зацікавленість прем’єр-міністра Італії С. Берлусконі в лобіюванні окремих газових угод.[79]
Слід зазначити, що країни-споживачі і, зокрема, ЄС намагалися знайти запобіжні заходи проти диктату країн-постачальників. Основним методом протиборства стало формування конкурентних енергетичних ринків. Пріоритетами єдиної енергетичної політики ЄС було визначено: лібералізацію внутрішнього енергетичного ринку (передусім ринку газу та електроенергії), перегляд довгострокових контрактів (зниження обов’язкових обсягів закупівлі газу в рамках формули «купуй або плати», уникнення прив’язки цін на природний газ до ціни на нафту, зняття заборони на реекспорт), розширення спотової торгівлі природним газом, розширення джерел постачання та недопущення домінування одного постачальника на ринку, розмежування діяльності з постачання та діяльності з транспортування (unbundling).
Для досягнення мети центральні політичні органи