2015 р. угорський парламент схвалив закон, за яким положення цього контракту[97] буде засекречено на 30 років.
Така втаємниченість навіть викликала серйозну критику в Європейському Союзі та ініціювання процедури перевірки на відповідність угоди енергетичному законодавству ЄС.[98]
З огляду на низький рівень конкуренції на ринку ядерного палива та зважаючи на вимоги енергетичної безпеки, ЄС був змушений відобразити проблему диверсифікації постачання палива у своїй останній Стратегії енергетичної безпеки, ухваленій у травні 2014 р. Було відзначено необхідність встановити вимоги до операторів АЕС: при прийнятті рішення про будівництво нового / реконструкцію атомних блоків вони мають передбачати технічні рішення, що уможливлюють використання палива неросійського виробництва.[99]
Ухвалення стратегії сприяло активізації переговорного процесу щодо диверсифікації постачання ядерного палива з іншими компаніями – операторами АЕС у Європі. Зокрема, у 2014–2016 рр. було укладено угоди між Westinghouse та компанією CEZ (Чехія), оператором АЕС Темелін, та Енергоатомом (Україна) про розширення програми поставок ядерного палива компанії Westinghouse.[100]
Україна також має свою історію спроб диверсифікації постачання ядерного палива на АЕС, побудовані за радянською технологією, та ядерних технологій. Кілька разів наміри налагодити постачання ядерного палива виробництва Westinghouse на українські АЕС блокувалися активною діяльністю російського лобі.[101]
Окремо слід відзначити, що поряд із мирним застосуванням політико-економічного тиску як «енергетичної зброї» Росія не відкидала методів, що межують із диверсійною діяльністю, зокрема, порушення функціонування енергетичної інфраструктури, яка забезпечувала постачання енергоресурсів з Росії чи транзит її територією.
Прикладом таких дій, окрім випадків, пов’язаних з Україною (перша та друга «газові» війни між Україною та Росією 2006 та 2009 рр.), є свідома й цілеспрямована зміна/зупинка режимів функціонування енергетичної інфраструктури в інших країнах, з метою досягти політичних цілей та поступок з їхнього боку.
У 1994 р. Газпром відмовив Туркменістану в 11-відсотковій квоті (близько 24 млрд куб. м) на транзит своєю територією природного газу до України, яка була виділена Ашгабату ще за часів СРСР. Цим рішенням російський монополіст припиняв не підконтрольну йому торгівлю Туркменістану та України навіть у бартерній формі. Тоді на ринок газової торгівлі вийшли сумнозвісні газпромівські компанії-посередники, які вирішували питання доступу туркменського газу до газпромівської труби одночасно із завданням корумпування політиків та посадовців.
Після періоду кризи у газовій торгівлі між Росією та Туркменістаном (1997–1999 рр.), спричиненої бажанням Газпрому знизити закупівельні ціни, обсяг видобутку природного газу в Туркменістані фактично впав до рівня внутрішнього споживання (близько 12 млрд куб. м у 1998 р.), оскільки доступ до єдиної на той час «експортної»