всіх чотирьох стінах не було живого місця від написів. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте прокляті, кати!». «Помилуй нас, Господи». «Да здравствует Мировая революция!»… Безліч цих передсмертних криків тут видряпано, а деякі, вочевидь, написано кров’ю, – від долівки й до рівня людського зросту. А ще вище ледь виднілася глибоким шрамом затинькована п’ятикутна зірка: певно, хтось іще за царизму закарбував, а нова влада затинькувала.
Ближче до вечора, коли ґрати вже не відкидали тіні, двері важко зарипіли знов і до камери штовхнули ще двох. То були юнаки; їх, схоже, тяжко голомшили, тож вони не хутко прийшли до тями. Отець допоміг їм підвестись і посадив на лаву.
Спершу вони дивились – один вгору, другий перед себе – тупими безбарвними поглядами. Потому в погляди стали повертатись думки, хаос думок.
– Ніколи б не погадав… – насилу спромігся врешті один. – У страшному сні не приснилося б…
– Ґольдман… Він, бачте, революціонер. А ми – «петлюрівське охвістя».
– А як разом червоного півня під графський маєток підклали? А як із Врангелем воювали? А як гетьманців розстрілювали? І саботажників? Усе ж були разом! Що ж за сволота нас оббрехала?
– І чому Ґольдман повірив?
– Простіть, браття, – втрутився в розмову отець. – Я так розумію, вашим слідчим теж був Соломон Ґольдман. І ви були бойовими товаришами.
Тільки зараз юнаки помітили, що їхній співкамерник – душпастир: і з виду, і з мови. Тож один мляво відповів:
– Піп… Яка нам з тобою балачка? Ми й церкву одного разу з димом пустили…
Другий приглянувся:
– Та це ж наш гімназійний. Що Закон Божий викладав. Забув, як звати…
– Я вас теж упізнав, але як звати – забув. Ви кепсько вчились. Те, що безбожники, – то ця камера нас помирить, в ній нема часу на ворожнечу. Але маю вам дещо нагадати з історії. Не священної, а просто з історії, ви з неї теж, пригадується, тікали.
Хлопці усміхнулись: певне, щось згадали з гімназійних пустощів.
– Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма іншими ще станеться, є знаменитий вислів: «Революція пожирає своїх дітей». Річ не про канібалізм, як ви розумієте. Це вигукнув Жорж Дантóн, засновник революційного трибуналу за часів Великої французької, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах – уся революція. Будь-яка, і ця наша теж. Бо є закони природи і є закони суспільства, пожирання ж своїх дітей – невідворотний суспільний закон.
– Далі, – зацікавлено підсунулись юнаки, одразу якісь зібрані й зосереджені.
– Усяка революція починається з боротьби проти спільного ворога, і це гуртує, хоч би які були відтінки між революціонерами. Потім боротьба переходить між своїми, шукаючи ворогів, потому – поміж ще більш своїми, й так далі. Розстріли, розстріли, розстріли… Врешті приходить Наполеон, недавній революційний генерал, і возсідає на трон (трон же порожній, короля стратили), і прорікає: «Громадяни, революція скінчилась». Тоненький прошарок нових здобуває владу. Ну а народ, як завжди, залишається в