що вела, як кажуть, до Чернечого поля, збиралося все більше таких, як вони. Кожен віз, а дехто, котрий зблизька, й ніс на плечах свого хреста. Цілі вáлки скрипіли у тиші, зусебіч стікаючись на велику путь. Їхали без гомону, як то звично для ярмарчан, без пісень, як ведеться у веселян, їхали мовчки, і в осінньому прозорому роздоллі було чутно лишень скрип сотень коліс. Та, либонь, і тисяч, коли глянути на простець ген попереду й ген позаду.
Як, звідкіля в поруйнованій країні миттю поширилась ця чутка? І чому тисячі возів виїхали з уцілілих обійсть Полтавщини, Херсонщини, Луганщини, із-під Житомира, із-під Катеринослава – і разом посунули Бозна-куди, на якесь Чернече поле вкопати кожен свого хреста? Годі сказати. Ніхто не знав. Тільки їхали, скрипіли колесами і мовчали.
За кілька день, ближче до того Чернечого поля, стали їм попадатися ті, які верталися звідти. Похмурі, зарослі, крізь зуби казали, що не пускають більшовики на те поле, по всіх шляхах і дорогах виставили загони, завертають назад, ще й погрожують, тож люди полишають вози у місцевих селян і стежками вночі несуть на собі свої хрести. Інші ж просто, аби лихо тихо, вертаються від більшовицьких постів додому.
Опанас із Прокопом вирішили не доходячи минаючи і собі понести свій вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потім кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.
Удосвіта заввиділи – щось мрячить перед ними. Наче рідколісся. Підійшли ближче – еге, так це ж і є те Чернече поле! Це ліс хрестів!
Ще обвиті ранковим туманом, повкопували свої хрести поруч. «Шкода, що не освячені», – подумав Опанас. Одначе хай і так. Стали, помолилися. Що ж, треба вертаться, доки не розвиднілось.
Тільки взялися йти – аж гледь: те рідколісся оточене… цепом червоноармійців! Отакої, Опанаса аж в холодний піт кинуло. Добра не жди.
– Вы задержаны! – гаркаво гукнув, очевидно, їхній начальник. – До выяснения обстоятельств обязаны безоплатно работать в местном трудотряде.
Таких, як вони, виявилося чимало. Збили їх в один гурт. Усе більше селяни, та траплялись на вид і робітники, й міщани, а один бородань наче батюшка. Опанас до праці охочий, міцний хазяїн, однак не до безоплатної, та ще й на більшовиків. А коли виявилось, якá то на них чекає праця, то всі геть похнюпились, аж руки опустились: пиляти хрести. Одним їх викопувати, другим підносити, третім різати цурпалки, як на дрова.
– Дровозаготовка на зиму, – почувся все той же голос. – План горит.
Опанаса поставили біля одних кóзлів із бороданем. Він і справді виявився священиком.
Стоять, ріжуть.
– Гріх нам великий, отче, що ми таке чиним, – тихо каже Опанас, утинаючи на поліна вже котрого хреста. – Гріх непрощенний.
– Гріх, – одповідає батюшка, не покидаючи пилки. – Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тільки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий – нехай покине роботу і стане під кулі. Та таких тут, як видно, нема.
– А ви, отче, благословили б? – питає Опанас і вже спиняє пиляти.
– І як би то мало буть?