невдоволеної інопланетянки, Микитка сплюнув просто у річку та й знехотя погодився піти вгору за течією. Але попереду піти! Тому що обстановку земну він краще за Йеву знав. Хоча й був новачком в її Школі інопланетній.
До покинутого села вийшли години за три-чотири. Точніше сказати було неможливо. Оскільки намоклий Микитчин смартфон скиснув. А Йеванджі Лай електроніку в короткі екскурсії не брала принципово, сподіваючись на обладнання космера. Який, напевно, вже й дійсно до Північного Льодовитого океану плив.
Село, як і очікував Микитка, було порожнім. Хатки в ньому були перехняблені, трухляві, вкриті ядуче-зеленим мохом. Страшненькі в покинутому селі хатки були. Так і здавалося, що вистрибнуть зараз з темних віконних провалів лісовики та кикимори з болотниками, завищать, заверещать, на шматочки розірвуть.
Навіть незабобонний і прогресивно мислячий Микитка чомусь почав розмовляти пошепки. А Йева перехопила раптом свій металевий уламок обома лапами, немов дзеркальний щит. І мало не впустила його лише тоді, коли на напівзотлілій дерев'яній стіні церковки, що вже майже розсипалася від віку, побачила ледь помітні, кострубато вирізьблені, літери.
– «…зла Йеванджі Ла…», – прочитала вражено. – Ц-це щ-що так-ке?! – видихнула. – Ц-це чого т-тут я? – зойкнула. – Ц-це чого я зла раптом?!?
– Тобі, нджаянці-кров’янці, видніше… – вирішив було подражнитися й Микитка. І осікся. До нього дійшло. – А тебе тут явно знали, – вичавив, відступаючи чи то від інопланетянки, чи то від церковки, до густющого ялівця. – Слухай! А, може, ти, того… Спеціально мене сюди затягла?
Та й про всяк випадок міцніше стиснув гіллячину, на яку зморено обпирався до того.
– Та я тут ніколи не була! – не звернула уваги на його маневри Йева. Вона була розгублена вкрай. – Я на Землі тільки другий рік вчитися буду. Мені всього десять років. Наших, нджаянських. А цьому напису не менше століття. Ваших, земних. Та й хіба зла я, а?! – запитала зненацька жалісно.
– Н-ну, не знаю… – не піддався на жалощі переляканий Микитка. – Слухай, якщо хочеш, то давай-но звідси…
І Микитка не закінчив фрази, перечепившись об якусь іржаву залізяку. Залізяка незадоволено брязнула. То був товстелезний старий ланцюг, прикутий колись до стіни церкви. На його кінці в густій траві було видно величезного залізного нашийника. А біля нашийника… Білий-білісінький і дивно витягнутий череп валявся біля нашийника! З величезними чорними очницями. Схожий на голову викопного динозавра.
Або казкового Змія-Горинича.
– Ой! – скрикнув Микита.
– Ай! – підтримала його Йеванджі Лай.
І відважні шкети Школи інопланетян кинулися навтьоки, обдираючи в кров обличчя об колючу глицю й роздираючи на шмаття комбінезони об гострі гілки мертвих дерев.
Глава 3. Напад лісових потвор
У тому, що вони остаточно заблукали, шкети змушені були зізнатися самим собі лишень під вечір. Порадившись і все ще недовірливо зиркаючи одне на одного, вони вже вирішили було повернутися назад. До покинутого