досягає в нього того ступеня, що він протестує проти називання одного симпатичного йому часопису «Волею», бо «Волю» можуть зрозуміти не тільки як Freiheit, а й як Wille, а це вже – якобінство і деспотизм! Але з цією своєю наївною наукою він, у своїм підсвідомому «я», був у розбраті; він зве себе старим анархістом-прудонівцем, чи не єдиним на всю Європу, де якобінські люди пішли скрізь і навіть «жалує, чому не родився деспотом… був би мав більший вплив на цілий ряд молодих поколінь.[176]
За це ще докоряв Драгоманову Франко. Драгоманов, на його думку, «не злучив в одну органічну цілість думок специфічного російського хлопофільства… На його думку суспільство – це власне тільки продукт робочих, у нашому краю хлопських мас. Переважно білоручки в нього, як і в більшості російських соціологів тієї доби, ідентифікуються з експлуататорами і п’явками народу… Невідрадний росіянин, він завжди стояв на вірі в якусь містичну «волю народа» і його вроджену інстинктову здібність до осягнення «правди» в суспільних відносинах. Їй, народній масі, і треба було лишити «будову нового ладу». Він занадто вузько розумів поняття суспільності, занадто низько ставив вагу та роль інтелігенції.[177]
Цей погляд Драгоманова дуже завадив формуванню політичної психології наступних поколінь. Тим поглядом і досі переймаються в нас всі ліві групи, як у Великій Україні, так і в Галичині. Той погляд, що відкидає творчу роль активної меншості (інтелігенції Франка), є й досі причиною боягузтва наших національних верхів, невміння активно вести за собою маси; страху виступити в конкретний момент з ідеологією, у масі непопулярною; причиною їхнього безнадійного опортунізму, який, щоб бути з народом у момент історичних поразок, обов’язково прагне в Каноссу… Нашій національній меншості бракувало чеснот, потрібних будь-якій аристократії; відваги вибирати та наказувати: наш Гриць завжди ховався за пліт громадської думки і волі народу.
Розділ VII
Плебс versus нація, утопія versus легенда, хуторянська калокагатія
Коли ми хочемо охопити однією формулою всі зазначені в попередніх розділах ознаки нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємин між одиницею (або їхньою сумою) і нацією з одного боку, а з іншого – між різними націями. І в першому, і в другому випадку (хоч із першого погляду здається інакше) ставить наше провансальство партикулярне над загальним. В обох випадках ігнорує воно вольовий чинник націоналізму: не нація, а щось інше є causa sui; вольовий, рушійний центр націоналізму лежить не в ньому самому, а поза ним; формально ця воля обмежується (у нашого провансальства) санкцією інтелекту, експерименту (законів суспільного життя) і спільною правдою; матеріально – будь-якими напоказ вищими, та, в суті речей, партикулярними ідеями (нижчої братії, голоти, класу, провінції, людства).
Ми бачили тут інстинктивну ненависть, з якою всі ідеологи провансальства (праві й ліві) ставилися до слів «панування»,