окремих речей, підкреслюючи першість загального, ідеї, вічного. В тому і був гераклітів момент філософії тих теологів, настільки ненависної соціальним епікурейцям. Провансальці мали свою теорію: в них не окреме позначалося цілим, не випливало з нього, а навпаки, ціле було витвором окремих речей, що існували вже до того. Це був послідовний атомізм, який призводив до анархізму, подібного до штірнерівського, хоч він і носив маску людяності та «громадськості. Фейєрбах проголосив дух, ідею теологічною примарою, визнаючи єдино реальною тілесну, сенсовну людину, але він визнавав ще й права колективу. Штірнер, а за ним і наші провансальські анархісти, просувають права колективу (крім своєї фразеології). Єдино потрібним для них є окреме. Тільки в Штірнера це окреме є die selbstherrliche Personlichkeit, а в наших провансальців – це пасивно терпляча, людина. Але і він, і вони не дозволяють колективу втручатися в її права.
В цьому атомістичному розумінні нації, на перший погляд, суперечив провансальський космополітизм, інтернаціоналізм, який усе ж ставив якусь цілість над одиницями, загальне над окремим. Але це – на перший і поверхневий погляд. Бо це справді був провансальський космополітизм, тобто він виходив із позиції не колективу, а лише тієї самої одиниці. Пацифіст, що зустрівся в окопах з ворогом, міркує: «Ми, особисто, не маємо нічого один проти одного, він не більше хоче вбивати мене, як я – його». Із такого розумування виводиться злочинність війни (в тому числі й визвольної). Це був світогляд примітивної людини, яка не визнає за колективом інших інтересів, ніж за окремою людиною. Коли людина ця особисто не має нічого проти іншої, отже, і нація нічого не має проти іншої, бо нація – це ж ніщо інше, як сума таких самих окремих одиниць. З цього власне підкреслення моменту окремого й виріс наш провансальський космополітизм, заперечення національної зверхності; вийшла наука про те, що всі люди – брати, про загально людські інтереси тощо. Тут не на одиницю накладалися певні тягарі, певна ідеологія в ім’я загальної правди, а лише суто особисту правду проектувалося в площині колективних інтересів. Їхній інтернаціоналізм не був творінням вищого колективу (Pax Romana, British Empire), а лише приборканням уже існуючого (національного), звільнення одиниці, юрби, від будь-яких наказів згори, а головне – звільненням від вічного закону боротьби за існування між націями… Людство, космополітизм, інтернаціоналізм не був мужнім інтернаціоналізмом. Dei gratia пануючих, що зі своєї ідеї робили міжнародну, підкоряючи їй слабші. Ні, цей інтернаціоналізм був їхнім «тихим пристановищем», де вони збігалися, мов стадо овець перед громовицею, разом, у юрбу: до Ліги націй, до пацифістських товариств, так само, як до вегетаріанських і антиалкогольних, щоб працювати в любові та братерстві, бо не мали сили стояти самі, зробити зі себе якийсь осередок, навколо якого крутилося б усе інше. Так зі своєї атомістичної теорії наше провансальство дійшло до занепаду ідеї (національного) колективу, ідеї нації, що має волю над окремим, до проголошення права вибору на