ноги, ніж у неї.
– Я розповім їм, що сталося. Маєш номер школи?
– Так. Стейсі – з приймальні.
– Ми зателефонуємо їй дорогою.
Через це їм доведеться уповільнитись, але що вдієш; вона має вгамувати його занепокоєння, щоб він і надалі був покірним.
– Слушна думка, – мовив він, добуваючи старенький «Блекберрі» з кишені та клацаючи кнопки.
Вона обережно забрала телефон з його рук.
– Яке у Стейсі прізвище?
– Там записано «приймальня».
– Бачу. Гаразд, я наберу замість тебе. Отак, скажи Стейсі, що нездужаєш. Ідеш до лікаря.
Слухняно взявши телефон, він чекав, поки Стейсі відповість.
– Привіт, – мовив він, – Стейсі, це Деніел. Так, пан Біч. Я поганенько почуваюсь, іду до лікаря Алекс. Даруй. Прикро, що доводиться звалювати все на тебе. Даруй, дякую. Звісно, я одужаю, звісно.
Вона непомітно здригнулась, почувши, що він назвав її ім’я, але то просто звичка. Байдуже. Вона просто на певний час не буде використовувати ім’я Алекс, та й по всьому.
Забирати його зі школи було ризиковано. Таке де ла Фуентес, можливо, помітить, якщо тримає руку на пульсі подій у житті свого посланця смерті. Утім, він, звісно, не надто здійматиме тривогу через відсутність один раз на роботі у п’ятницю. Коли Деніел неушкодженим з’явиться у понеділок, наркобарон заспокоїться.
Узявши у Деніела телефон, вона поклала його до кишені.
– Нехай наразі у мене буде, добре? Ти ледве стоїш на ногах, не хочу, щоб ти його загубив.
– Добре, – роззирнувшись, він насупився, побачивши величезне склепіння бетонної стелі над головою. – Куди ми йдемо?
– У мій кабінет, пригадуєш? Нам треба сісти на цей потяг, – вона не бачила жодного обличчя з попереднього потягу в цім вагоні… Якщо вони за ними стежать, то здалеку. – Поглянь, ось вільне місце. Відпочинь.
Допомагаючи йому вмоститись, вона нишком кинула його мобільний біля черевиків, потім жбурнула ногою далі під сидіння.
Вистежити телефон – найпростіший спосіб знайти людину, взагалі не завдаючи собі клопоту. Вона завжди уникала пастки мобільних телефонів. Бо це немов добровільно прив’язатися до ворога.
Власне, насправді їй нікому було телефонувати.
– Дякую, – мовив Деніел.
Він досі обіймав її рукою, хоча зараз, коли він сидів, а вона стояла, рука опинилася на її талії. Він, хитаючись, підвів на неї погляд, а потім додав:
– Мені подобається твоє обличчя.
– О, м-м… Дякую.
– Дуже подобається.
Жінка, що сиділа поруч із Деніелом, обвела поглядом Алекс, розглядаючи її обличчя. Чудово. На жінку вона не справила враження.
Деніел обхилився чолом на її стегно, заплющився. Така близькість непокоїла одразу на кількох рівнях, але водночас і заспокоювала. Уже давно ніяка людська істота не торкалась її з любов’ю, хай навіть його любов народилася в пробірці. Хай там як, а вона не має дати йому заснути просто зараз.
– Що ти викладаєш, Деніеле?
Він підвів голову,