лови зі псами. Для цього їздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячі лови та цькували лисиць чи вовків.
У всі часи це була улюблена барська забава на Русі. Не було такого поміщика, який не мав би десятків чи й сотень собак і коней для ловитви. А ще ж цілі загони ловчих – вижлятники, доїжджачі. Навчені собаки особливо цінувалися, на них вимінювали людей, а то й цілі родини. Хорти, знайшовши звіра – лисицю, зайця, рідше вовка, тримали його в кільці, доки не з’являвся сам поміщик…
А скільки було галасу, вигуків, гавкоту, виття, тупоту…
Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом із хортами, під’юджуючи собак, верещала від захоплення. Взяти зайця їй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то міг бути і вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось він міг вирватися з кільця. І Єлизавета, не тямлячи себе від шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха і так різко задерла йому голову з ошкіреною пащекою, що він і дух спустив… довго потім у Москві згадували, як царівна Єлизавета дебелого вовцюгана голіруч узяла…
Щоправда, женихів у неї тоді враз поменшало. Ба навіть шепотіли, що то не донька Петра I, не царівна Єлизавета, а насправді його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцімто злими силами і перетворений на дівицю – що у царя не було спадкоємця… От він і зміг узяти вовцюгана голіруч, а не якась там дівиця, бодай і царівна…
І що буцімто вона – чи то пак він, – смаленого вовка бачив – такий був досвідчений у будь-якому ділі… Цариця Катерина від таких чуток гнівалася, наказувала шептунів хапати і в буцегарню відправляти, а дочці заборонила віднині й назавжди брати участь у ловах зі псами…
Але й без полювань із собаками в Єлизавети було чимало забав і розваг. На Масляну згукувала сільських дівчат, каталася з ними на санках і прості, не родовиті, дівчата були її найкращими подругами, з якими почувалася просто і добре.
А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовинні слов’янські народні танці, учасники яких ходили по колу з піснями та виконували певні рухи. А як заграють бувало гуслярі чи сопілкарі, Єлизавета аж затремтить з радощів, кидаючись у дівочий хоровод, від захоплення землі під ногами не відчуваючи.
Полюбляла разом з сільськими дівчатами, під перші громи Перуна, весняні дощі вітати, щоб рясніше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, і тільки починалися перші опади після зими, вибігали з хат, хороводи під дощем водили, співаючи, як заклинаючи:
Поливай, дождь!
На бабину рожь,
На дедову пшеницу,
На девкин лен
Поливай ведром.
Дождь, дождь! Припусти,
Посильней, поскорей,
Нас ребят обогрей…
Коли чулися удари першого грому, всі спішили вмитися водою, яка по весні молодить і «красит лицо, дает здоровье и счастье». Таку цілющу силу приписували й першим весняним дощам, тож Єлизавета