благословив мене й на це. Це мій кисмет.[13] Шаблею здобуте царство османів – шаблею і втримається. Хвала й безмежна вдячність Аллаху, вічному й безмежно щедрому, за те, що він гострим і кровожерливим мечем султанів правдивої віри гасить полум’я ненависті й утихомирює нечестивих ворогів.
Старий сіляхдар чемно вклонився і велично покинув Високий диван.
Усі присутні – наймудріші радники султана – провели його в поклоні, стоячи на ногах. Такого ніколи не бувало.
Орхан повільно спустився по мармурових сходах палацу. У глибокій задумі він і сам не помітив, як опинився у великому запашному саду в оточенні тисяч квітів, уміло пострижених кущів і струнких кипарисів. Він ішов повільно, склавши руки за спиною й гордовито виставивши ретельно виголене за яничарським звичаєм підборіддя, обрамлене довгими сивими вусами. Його очі були спрямовані на золотисті води Мармурового моря, яке дзеркальною гладдю відбивало високий пагорб, на якому і стояв султанський палац Топ-Капи.[14] Але сіляхдар не помічав чарівної принади морської води, не чув солодкого щебетання птахів, не вловлював ароматів мальовничого саду.
Старий воїн знову віддався спогадам про ті далекі часи, що стали причиною безсонної ночі й щемливого болю в грудях. Але, швидше за все, було навпаки. І навіть не швидше, а точніше.
Усе почалося близько місяця тому, коли великий воїн і непереможний бахадир, що носить ім’я засновника османської держави Орхана, ледве встиг склепити в першому сні очі, аж раптом здригнувся й тихо застогнав. Він навіть не повірив, що це відбувається з ним. І не уві сні, і не в короткочасному небутті, а саме в усвідомленому пробудженні. Але що це за пробудження, коли його розплющені очі оповиті шаллю темряви, а груди здавлені так, що замість рятівного крику ледве вдається випустити слабкий стогін?
Уперше в житті по його сухому тілу крижаними пальцями пробіг, сковуючи рухи, страх. І після цього м’язи омертвіли, а на шкірі виступили краплини холодного поту.
«Ти знову прийшла, моя вічна супутнице – смерте…»
Орхан спробував посміхнутися давній знайомій і навіть вимовити якісь вітальні слова. Уже хто-хто, а великий воїн Орхан стільки разів дивився в обличчя смерті, що мав право назвати її сестрою. І навіть дружиною. Бо безліч разів він опинявся в її міцних і тривалих обіймах. Ще ніколи за багато років його супутниця не була такою небажаною й нестерпно жахливою.
Але думки літнього воїна залишалися ясними й спрямованими до милостивого і справедливого Бога.
«Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед пророк його…»
Лише Аллах міг відрядити свою вірну служницю-смерть по змучене й зранене тіло видатного воїна імперії османів. Залишалося тільки молитися. І він почав молитися, хоча час молитви ще не настав. Але тому, хто помирає, немає діла до сприйняття догматів, навіть єдино правдивої у світі ісламської віри, яка наказує здійснювати намаз п’ять разів на день і в певний час. У нього є коротка можливість, щоб прославити ім’я єдиного Бога