з Генрі добре ладнаєте?
– А то! – Банні відкинувся на спинку стільця. – Ми жили в одній кімнаті. На першому курсі.
– І він тобі подобається?
– Аякже-аякже! Але в одній кімнаті з ним нелегко. Терпіти не може шуму, терпіти не може компашок, терпіти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дівчину послухати Арта Пеппера,[37] якщо ти розумієш, про що я.
– Мені здається, він трошки грубуватий.
Банні здвигнув плечима:
– Він такий, який є. Бач, його макітра варить інакше, ніж у нас із тобою. Десь постійно витає в хмарах зі своїм Платоном абощо. Багато ішачить, сприймає себе надто серйозно, вивчає санскрит, і коптську, і ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрі, якщо ти збираєшся й надалі марнувати свій час та гризти щось інше, крім греки (я от особисто вважаю, що вона і ще британська англійська – це все, що потрібне чоловікові), то краще купив би собі аудіоуроки Berlitz і студіював би французьку. Знайшов би собі маленьку танцівницю канкану. Вулє-ву куше авек муа[38] й усе таке.
– Скільки мов він знає?
– Я вже збився з ліку. Сім чи вісім. Він же навіть ієрогліфи вміє читати.
– Ух ти.
Банні захоплено похитав головою.
– Цей парубок – справжній геній. Міг би працювати перекладачем в ООН, якби схотів.
– Звідки він родом?
– Із Міссурі.
Останню репліку Банні промовив із таким кам’яним обличчям, що мені здалося, він жартує. Я розсміявся.
– А що? Ти гадав, він виходець із Букінгемського палацу чи щось таке?
Я знизав плечима, і далі сміючись. Генрі був настільки особливий, що взагалі не в’язався з жодним конкретним місцем.
– Еге ж, – правив далі Коркоран, – зі «Скептичного штату». Сентлуїський хлопчина, як і старий Том Еліот.[39] Батько – якийсь будівельний магнат, причому, якщо вірити моїм кузенам із Сент-Луїса, не без грішків за душею. Правда, від Генрі ти не дізнаєшся про рід занять його батька анічогісінько. Поводиться так, ніби й сам не знає і йому абсолютно байдуже.
– Ти бував у нього вдома?
– Жартуєш? Він такий потайний, що можна подумати, бере участь у Мангеттенському проекті абощо. Але я знайомий із його мамою. Зустрілися випадково. Вона проїжджала Гемпден по дорозі в Нью-Йорк, а я натрапив на неї, коли та гуляла першим поверхом у Монмуті й розпитувала в людей, де кімната Генрі.
– Яка вона?
– Гарненька. Чорнява, синьоока, як і Генрі, норкова шуба, надто густа помада й усе таке, якщо тобі цікава моя особиста думка. Дуже молода. Генрі – її єдина дитина, і вона його обожнює. – Він нахилився вперед і стишив голос: – Його сім’я просто неймовірно заможна. Мільйони й мільйони. Заробили вони їх недавно, але бакс – то бакс, ти ж мене розумієш? – Він мені підморгнув. – До речі. Збирався спитати. На які бариші живе твій татусь?
– Нафта, – відповів я. А що? Це майже правда.
Банні аж роззявив рота, і його губи утворили маленьку охайну букву О.
– У вас свої свердловини?
– Одна, –