ж…
– Він тобі сказав, що пригощає, правильно?
У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.
– Ну так, – визнав я.
– І він, здається, забув гаманець удома.
– Та все гаразд.
– Ні, не гаразд, – перебив мене Генрі. – Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?
– Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.
– Ви приїхали на таксі, – одразу промовив Генрі. – Хто розплачувався?
Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.
– От бачиш? – правив далі Генрі. – Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.
Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.
– Ми на місці, – проказав Генрі. – Пробач.
– Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.
– Ну то добраніч.
Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.
– Ми в курсі про ваш із Банні обід, – промовив Чарльз.
Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом».[44] Грека й без того вимагала гарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком. Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.
– Привіт, – озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. – Спускайся.
Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.
– Звідки ви знаєте? – спитав я в них. – Про обід?
– Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі – ще минулого вечора.
– Мені здається, він страшенно тоді розлютився.
– Хіба що на