напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.
– А переконання у мене такі, що всі кацапи – дурні псиська… на фіга вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?
– Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совітів, слухали би Пугачьову, «Ласковий май» і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру… – кинув я крізь сміх.
– Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, організував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів… Уяви собі: маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я – у вишиванці, в однострої СС «Нахтігаль», на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю «Розриту могилу». А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш «Україна».
– А мєнтура? Армія?
– Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують гебісти й зашлють на Соловки… – мрійливим тоном розповів він.
– І?…
– Ну і всьо, власне кажучи… Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там – як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна й найяснішого ерцгерцога Фердинанда разом узятих! Усі б казали: «Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!». І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: «Я хочу… синку, сльози заважають говорити… я… я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой…» От така-то слава!
– Правда, дещо посмертна…
– А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!
Я з вирозумінням закивав головою:
– Та-а, круто. Як казали древні, «бест оф кайф», тобто «амор патріс ортодокс».
– Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: «Амор патріс… Амор патріс…». Доаморкався! Усю мордяку си спік.
– Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може…
Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар у голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння й образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.
– Ой блін, краще йдемо звідси, – дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.
Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.
Справді: «ой блін». Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сиділи Фєдя й Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк із наморщеним носом і слинявою пащекою.
Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли, і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) – а поцілив он як!
– Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, – заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.
Нарватися