маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки й управлятися в жбурлянні камінців на його братові.
Міг.
Фєдя знав це.
Бо це відчувалося в Чорному – сила й хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв агресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й хапнути.
Ігор Чорний стояв осторонь усіх.
Чому Дюк кусав?
Інколи ми чули, як Фєдя казав: «Чюжой, Дюк, бери!». Що стосується решти випадків… Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк – стояти й не рухатися: собака кидався у будь-якому випадку.
Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.
4
Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-«іспанці», деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:
Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:
1. Хіппі, Гладкий, – соло-гітара, вокал.
2. Олелько Дзвенислава – бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з грисом.
3. Крвавіч Михайло – бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.
Ми хотіли грати щось середнє між «Jethro Tull» та «King Сrimson». Амбітно, глибоко й круто.
От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку – один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав – і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки й тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то «Маленьке негритя» Дебюссі, то арію Марфи з опери «Хованщина».
От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за «обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу».)
Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів «King Сrimson», але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом «Будди й бодхісатви», а саме над п’єсою «Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь». П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі – «Будди й бодхісатви», як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі постмодерністи.
Музика спочатку нагадувала «Вчора» Бітлів, потім «Дім сонця, що сходить» групи «Енімалз». Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.
Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально авангардово-абстрактною – до такої міри абстрактною,