і.
Ви – найяскравіші зірочки в моєму небі,
Ви – моя надія, мої мрії,
Мої найкоштовніші спогади,
Моє джерело любові та сміху,
Ви – моя радість… моє життя.
І Джону,
За наших прекрасних дітей, за щасливі роки,
Найкращі роки мого життя, і за спогади, які я
Плекатиму завжди, і за стільки дарів.
Розділ 1
Тіммі Паркер сиділа за робочим столом, підібгавши під себе ногу. Довге біляве волосся вона стягнула гумкою, і мірою того, як зростало ранкове напруження, її зачіска поступово доповнилася чотирма олівцями й ручкою. На ній була чиста, але пом’ята картата сорочка із закасаними рукавами, вдягнута поверх майки, рвані джинси, а на ногах – закриті кеди-«конверси». І жодного макіяжу. Свою високу струнку точену фігуру Тіммі успадкувала від батька. Вона була метр вісімдесят без підборів на зріст, двадцяти дев’яти років і мала диплом магістра Колумбійського університету в галузі соціальної роботи. Наразі дівчина працювала на установу, чиєю місією було забезпечити безкоштовним або дешевим житлом небезнадійних представників бездомного населення Нью-Йорка. Того дня вона з шостої ранку була на робочому місці, намагаючись усе встигнути. На її столі лежала ціла гора документів. А їй хотілося знайти житло для всіх і кожного, але вона знала: якщо пощастить, якщо продовжити стукати у двері державних установ та застосовувати інші ресурси, то знайдеться дім лише для одного-двох, яких визнають гідними. Слово «гідний» вживали як узагальнення, за допомогою якого з-поміж усіх нужденних виділяли кількох, хто потребував допомоги найбільше.
Стояв спекотний липневий день, і, як завжди, кондиціонер у її кімнаті не працював. Уже зараз можна було сказати, що це один із тих днів, коли ніщо не працює так, як треба, і доведеться повідомляти невтішні новини кільком найбільш зневіреним клієнтам. Жорстоке розчарування невід’ємно супроводжувало її в роботі. Вона жила в постійному стані обурення через несправедливість системи і її неспроможність допомогти цим людям. Допомога безхатченкам була її пристрастю з підліткових років. Вона була відданою й глибоко небайдужою, хоча й нерідко сердилася. У юності частенько виголошувала за обіднім столом тиради, присвячені соціальним проблемам, і відтоді кожен її рік минав у намаганні бодай чимось зарадити. Менш за все Тіммі Паркер схильна була кидати справу на півдорозі – вона невтомно працювала, прагнучи полегшити життя знедоленим. І навіть знайшовши людині житло, продовжувала підтримувати з нею зв’язок. Опинившись в ізоляції крихітних державних однокімнатних квартир, без системної підтримки, на яку звикли покладатися на вулицях, люди потрапляли під серйозну загрозу самотності, розпачу й самогубства.
Тіммі мала сотню чудових ідей щодо того, як можна покращити ситуацію, але їй завжди бракувало коштів або групи підтримки. Програми допомоги бідним були заморожені через економічну кризу, приватні фонди так само скорочувалися, і ніхто в уряді не дослухався до них. Тіммі почувалася так, наче намагається вичерпати океан наперстком, дивлячись, як ігнорують її клієнтів, що не менше року чекають на участь у безкоштовній програмі лікування від наркозалежності або на отримання житла. Жінкам на вулиці щастило менше, ніж чоловікам, і вони часто ставали жертвами насильницьких злочинів у притулках. Щодня дівчина долала нескінченні бюрократичні бар’єри, допомагала людям заповнювати бланки на оформлення виплат із безробіття чи на отримання посвідчення особи. Найдужче співчувала вона підліткам, хоча вони були більш пристосовані до виживання на вулицях, та й ними легше було опікуватися завдяки програмам допомоги дітям, яких вистачало по всьому місту. Сьогодні до опівдня Тіммі вже прийняла шістьох клієнтів, ще з дюжиною мала зустрітися протягом дня. Вона нечасто покидала офіс раніше сьомої-восьмої вечора, а іноді затримувалася до опівночі й щодня приходила задовго до початку робочого часу. Робота була її життям, і наразі це було все, чого вона прагнула.
Будучи студенткою, вона жила з чоловіком, який зрадив її з найліпшою подругою. А згодом була заручена з іншим чоловіком, який теж зраджував її, та принаймні не з кимось знайомим. Вона порвала з ним і відтоді всю свою любов, усю пристрасть та енергію вкладала в роботу й ні з ким не зустрічалася протягом двох останніх років. Лише часто казала, що жінкам у її родині не щастить. Її молодша сестра Джулієтт мала нездоланну слабкість до невдах. Вони тягнули з неї всі соки, користуючись її благородством і добротою, і нарешті, отримавши все, що могли, кидали її заради іншої жінки. І єдиною, хто цьому дивувався, була сама Джулієтт, яка оплакувала втрату місяцями, а потім знаходила собі такого самого негідника.
Їхня мати Вероніка двадцять років після розлучення продовжувала кохати й підтримувати їхнього батька – чарівного й вродливого, але так само зрадливого чоловіка. Мати дізнавалася про його невірність протягом усього шлюбу, який обірвався після викриття його інтрижки з двадцятитрирічною супермоделлю. Відтоді він змінив низку гарненьких молодих коханок,