і жодного разу так і не завдав особливої шкоди, бобер послабив хватку. Це було саме вчасно для Казана. З чималим трудом піднявся пес на поверхню води. Усе ще борсаючись, бувши майже весь у воді, Казан, на щастя, зміг зачепитися за тонку гілку, що стирчала з греблі. Це дало змогу схопити ковток повітря та викашляти з легень воду, що мало його не згубила. Десять хвилин тримався він за гіллячку, перш ніж наважитися доплисти до суші. Коли він досяг берега (до нього було недалеко), то почувався геть виснаженим, так, наче хтось вичавив із нього всю силу. Його кінцівки тремтіли, щелепа відвисла. Його розбили – розбили дощенту, упень. І хто? Істота без ікл – ось що було найгірше. Казан чітко усвідомлював усю вагу приниження. Промоклий до кісток, пішов він крадцем до вітролому, ліг на сонці й став чекати Сіру Вовчицю.
У дальші дні пристрасне бажання знищити бобрів, що стали довічними ворогами, у Казана лише росло. Щодня гребля все ширшала й міцніла. Ставок значно збільшився у площі, рівень води піднімався щодоби, дійшовши впритул до вітролому, де було лігво Казана й Сірої Вовчиці. За тиждень чи два, якщо бобри й далі працювали б у такому ж дусі, дім Казана й Сірої Вовчиці опинився б на маленькому острівці посеред затопленого болота.
Тепер Казанові полювання було не в радість, на лови він ходив лише через потребу харчуватися. Без угаву шукав пес можливості вистежити й розтерзати хоч якогось необачного одноплемінника Щербатого Зуба. За два дні після битви під водою йому вдалося підстерегти одного великого бобра, що підійшов надто близько до верболозу. На п’ятий день двоє молодих бобрів бродили мілководдям біля вітролому. Казан несподівано накинувся на них і порвав на шматки. Після цих успішних для Казана нападів бобри почали працювати переважно вночі. Та це було лише Казанові на користь, бо він був нічним мисливцем. Кожної з двох дальших ночей він убив по боброві. Таким чином, як рахувати й бобренят, пес учинив розправу над сімома тваринами. Аж тут до греблі прийшла видра.
Ніколи ще Щербатий Зуб не опинявся між двома такими лютими, смертельними ворогами, як тепер. На березі господарював Казан. Через його швидкість, відмінний нюх, схильності й досвід бійця на суші бобер шансів вижити не мав. Та у воді ще більшу небезпеку становила видра. Ця бестія прудкіша за швидку рибу, яку бобер ловить як їжу; її зуби – не зуби, а сталеві голки; схопити її неможливо – така вона гладка й слизька. Видра зовсім не відзначається жадобою крові, та на всій Півночі не знайти більшого ворога для бобрового племені, ніж вона; навіть людина не зрівняється в цьому з видрою. Ця маленька тваринка наче пошесть. Скрізь, де б вона не побувала, лишає по собі смерть і руйнування. Особливо небезпечна видра взимку. У цей час вона не штурмує боброві гаті, ні. Видра легко робить те, на що здатна людина лише за допомогою динаміту, – пройму крізь гать. Тоді рівень води швидко падає, крига лускає, а боброві нори залишаються поза водою. Як наслідок, бобри помирають від голоду й холоду. Вода захищає боброві нори від морозів, а через осушення ставка