уперед, спостерігаючи за ним. Легка посмішка пробігла по її губах. Вона заговорила – дуже м’яко й лагідно.
– Ви помилились, містере Еванс. Ви гадали, я хотіла вбити Джорджа… Як немудро з вашого боку… дуже немудро.
Вона просиділа там з хвилину, дивлячись на мертвого чоловіка, третього чоловіка, який погрожував перейти їй дорогу й розлучити з коханим.
На її обличчі з’явилась широка посмішка. Вона ще більше стала схожою на мадонну. Потім голосно покликала:
– Джордже, Джордже!.. О, ходи сюди! Здається, стався жахливий нещасний випадок… Бідний містер Еванс…
Четвертий чоловік
Канонік Парфітт трохи задихався. Бігати за потягами – справа не для людини його віку. Перш за все його фігура була вже не та, що колись, а після втрати стрункості з’явилася схильність до задишки, яку він сам велично виправдовував, приказуючи: «Моє серце, знаєте!».
Він плюхнувся в куток вагону першого класу та зітхнув із полегшенням. Тепло вагону з обігрівом було таким приємним. Надворі сніжило. Пощастило запопасти місце в кутку для тривалої нічної подорожі. Сумна справа, якщо вам це не вдасться. Варто було б запровадити спальні місця в такому потязі.
Три інші кутки вже були зайняті, і, звернувши увагу на цей факт, канонік Парфітт помітив, що чоловік у дальньому кутку мило до нього всміхався, наче вони знайомі. Той був чисто поголений, із зацікавленим виразом обличчя і з пойнятими сивиною скронями. Було настільки очевидно, що професійно він пов’язаний із законом, що ніхто й на мить не засумнівався б у цьому. Сер Джордж Дюран справді був дуже відомим адвокатом.
– Що ж, Парфітте, – приязно промовив він, – довелось вам побігати, авжеж?
– Шкідливо для мого серця, на жаль, – відповів канонік. – Який збіг, що ми тут зустрілись, сер Джордж. Далеко на північ їдете?
– Ньюкасл, – відповів той лаконічно й додав: – До речі, ви знайомі з доктором Кембеллом Кларком?
Чоловік, що сидів з того ж боку вагона, що й канонік, люб’язно кивнув.
– Ми зустрілись на платформі, – продовжував адвокат. – Ще один збіг.
Канонік Парфітт глянув на доктора Кембелла Кларка з помітним інтересом. Він часто чув його ім’я. Доктор Кларк був видатним лікарем і спеціалістом у галузі психології, а його остання книжка, «Особливості підсвідомого мислення», стала найбільш обговорюваним виданням року.
Канонік Парфітт оглянув квадратне підборіддя, непорушні блакитні очі й рудувате волосся, якого не торкнулася сивина, проте густина його, очевидно, зменшувалась. Також здавалося, що лікар був вольовою особистістю.
І, цілком природно, канонік перевів погляд на сидіння навпроти, частково сподіваючись і там побачити когось знайомого, але четвертий пасажир вагону виявився абсолютним незнайомцем – схоже, іноземцем, чорнявим, непримітної зовнішності. Закутаний у велике пальто, він, здавалось, спав.
– Канонік Парфітт з Брадчестера? – поцікавився доктор Кембелл Кларк приємним голосом.
Канонік мав задоволений вигляд. Ті його «наукові проповіді» таки стали відомими, особливо з того часу,