витяг свого годинника й поглянув на нього.
– Лише півгодини до наступної зупинки. У мене є час розповісти ту історію, звичайно, якщо ви маєте бажання її почути?
– Будь ласка, розкажіть, – тихо вимовив доктор.
– Я вражений, – сказав канонік. – Вражений.
Сер Джордж Дюран усівся так, наче готовий дуже уважно слухати.
– Моє ім’я, джентльмени, – почав їхній дивний попутник, – Рауль Летардо. Ви щойно згадували англійську леді, міс Слейтер, яка любилась у благодійності. Я народився в тому рибальському селищі в Бретані, і, коли мої батьки загинули в залізничній аварії, саме міс Слейтер прийшла на допомогу й урятувала мене від того, що у вас в Англії називають робітничим домом. Під її опікою було близько двадцяти дітей, дівчаток та хлопчиків. Поміж них були і Фелісія Болт, і Аннетт Рейвел. Якщо мені не вдасться описати для вас особистість Аннетт, джентльмени, то вам нічого не зрозуміти. Вона була дитиною матері, яку називають «fille de joie»[4] і яка померла від сухот, покинута своїм коханцем. Мати була танцівницею, і Аннетт також прагнула танцювати. Коли я її побачив уперше, їй було одинадцять років, пуголовок з глумливим і промовистим поглядом невперемінно, маленьке створіння, сповнене полум’ям і життям. І одразу, так, одразу вона зробила мене своїм рабом. Було так: «Раулю, зроби це для мене», «Раулю, зроби те для мене». А я… я підкорювався. Я її вже обожнював, і вона про це знала.
Ми разом ходили до берега, нас троє, бо Фелісія також ходила з нами. І там Аннетт скидала своє взуття та панчішки й танцювала на піску. І потім, коли, знесилена, падала додолу, вона розповідала про те, що мріяла робити та ким стати.
– Побачите, я стану славетною. Так, надзвичайно славетною. Я матиму сотні й тисячі шовкових панчіх, із найкращого шовку. І я мешкатиму в шикарних апартаментах. Усі мої коханці будуть молодими, красивими й багатими. І коли я танцюватиму, увесь Париж приходитиме подивитись на мене. Вони кричатимуть, і пищатимуть, і верещатимуть, і божеволітимуть від моїх танців. А зимою я не танцюватиму. Поїду на південь, до сонця. Туди, де вілли з апельсиновими деревами. Я з’їм один плід. Лежатиму під сонцем на шовкових подушках і їстиму апельсини. Щодо тебе, Раулю, я тебе ніколи не забуду, якою б багатою чи славетною не стала. Я захищатиму тебе й допоможу з кар’єрою. А Фелісія стане моєю покоївкою… хоча ні, у неї такі незграбні руки. Глянь на них, які вони великі та грубі.
Фелісія на це дуже сердилась. Та Аннетт продовжувала її дражнити:
– Вона так схожа на справжню леді: така елегантна, така витончена. Замаскована принцеса… ха-ха.
– Мої батько і мати були одружені, а це вже більше, ніж ти можеш сказати про своїх, – злісно огризалася Фелісія.
– Так, і твій батько вбив твою матір. Як мило бути дочкою вбивці.
– Твій батько покинув твою матір гнити, – не зупинялася Фелісія.
– А, так, – замислювалась Аннетт. – Pauvre Maman[5]. Потрібно бути сильним і здоровим. Це найважливіше: сильним і здоровим.
– Я сильна, наче кінь, – хвалилася Фелісія.
І