засмальцьоване незастелене ліжко, поруч – простий сосновий стіл і два хиткі стільці. Нарешті містер Мейгерн добре роздивився мешканку цього злиденного приміщення. Це була жінка середнього віку, згорблена, з кучмою нечесаного сивого волосся й шарфом, що тісно огортав обличчя. Помітивши, що адвокат розглядає її, вона знову зайшлася тим дивним беззвучним смішком.
– Цікавишся, чому я приховую свою красу, любчику? Хе-хе-хе. Боїшся, що спокусишся? Зараз побачиш… побачиш.
Вона відгорнула шарф – і Мейгерн аж відсахнувся від вигляду безформних яскраво-червоних плям. Жінка знову насунула шарф.
– То не хочеш цілуватися, любку? Хе-хе, я не дивуюся. Але колись, не так давно, як ти міг би подумати, я була лялечкою. Сірчана кислота, любчику, сірчана кислота таке зі мною зробила. Ех! Та я з ними поквитаюся.
Вона вибухнула жахливим потоком лайки, який містер Мейгерн марно намагався стримати. Під кінець жінка замовкла, але й досі нервово стискала та розтискала кулаки.
– Досить уже! – суворо сказав адвокат. – Я прийшов сюди, тому що мав причини вірити, що ви можете надати мені інформацію, яка допоможе виправдати мого клієнта, Леонарда Воула. Це справді так?
Вона скоса хитро глянула на нього.
– А грошики, любку? – захрипіла вона. – Двісті фунтів, пригадуєш?
– Це ваш обов’язок дати свідчення, бо вас викличуть до суду.
– Нічого не вийде, любку! Я стара жінка, нічого не знаю. Але якщо даси мені дві сотні, можливо, я дам кілька підказок. Розумієш?
– Що за підказки?
– Що б ти сказав про листа? Лист від неї. Неважливо, як я отримала його. Це мої справи. Він зіграє свою роль. Але я хочу свої двісті фунтів.
Містер Мейгерн глянув на неї холодно й дещо вирішив.
– Я дам десять фунтів і не більше.
– Десять фунтів? – закричала вона несамовито.
– Двадцять, – сказав адвокат, – та це моє останнє слово.
Він підвівся, начебто збирався йти. Тоді, не відриваючи від неї очей, витягнув гаманець і відрахував двадцять однофунтових банкнот.
– Бачите, – сказав він. – Це все, що я маю з собою. Можете взяти їх або залишити.
Але він уже знав, що вигляд грошей переконає її. Вона сипала прокльонами й безпорадно лаялася, але здалася. Жінка підійшла до ліжка і витягла щось із-під затертого матраца.
– На, бери, щоб тобі трясця! – буркнула вона. – Тобі треба той, що зверху.
Вона кинула йому теку листів. Містер Мейгерн розв’язав їх і, за звичкою, почав спокійно, методично переглядати. Жінка пильно дивилася на нього, але нічого не могла зрозуміти з його незворушного обличчя.
Він пробіг очима кожен лист, тоді повернувся до першого й перечитав його ще раз. Потім акуратно зв’язав листи.
То були любовні листи, написані Ромейн Гайлґер до якогось чоловіка, але не до Леонарда Воула. Верхній лист датовано днем арешту останнього.
– Ну що, правду я казала? – завищала жінка. – Він же її знищить, той лист?
Містер Мейгерн сховав листи в кишеню й запитав:
– Як