Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.
– Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.
Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.
– Зі мною все буде добре.
– Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.
Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.
– Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, – мовив я.
– Ти ж знаєш, я не люблю міста, – мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.
Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.
– Може, ти і правий… Мабуть, треба було, – зрештою мовила вона.
Знадвору почувся якийсь звук – моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.
– Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.
– Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.
Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.
Я теж побіг. І тоді побачив.
Побачив його.
Джона Гіффорда.
До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило – лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.
Його дружина Еліс і троє дітей бігли за ним та несамовито кричали.
Поки він дійшов до лугу, навколо зібралися вже всі жителі Едвардстоуна. У нього почала йти кров – спочатку з вух, а потім з рота та носа. Вона текла по його бороді. А потім він упав. Дружина стояла коло нього на колінах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.
– Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..
Хтось у натовпі молився, хтось притуляв до себе своїх дітей, намагаючись вберегти їх від цього видовища. Більшість же людей просто за усім стежила з похмурим захопленням.
– Це диявольські витівки, – мовив Волтер Ірншо, точильник ножів. Він стояв коло мене, і з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогодні це називають галітозом.
Джон Гіффорд завмер на землі долілиць. Рухалися лише його руки: їх трусило, але дедалі менше. А потім він помер. Просто отам, на лузі, на чорній