пляму в глибинах ріки, а потім зовсім зникає. На поверхню вирвалося кілька бульбашок повітря. Вільям Меннінґ розгорнув долоню – знак чоловікові тримати стілець під водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупої бездушної істоти – дивився та благав, щоб він нарешті зібрав ті пальці в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навіть так, під загрозою власної смерті, я відчайдушно благав Бога, аби її витягли з-під води живою. Я хотів хоча б ще раз із нею поговорити. Здавалося, без її голосу світ перестане існувати.
Нарешті вони витягли з води стілець, на якому повисло мертве тіло. Річка навіки приховала ту таємницю: чи вона навмисне видихнула все повітря, чи від паніки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я ніколи цього не дізнаюся. Але вона померла – і померла через мене. А я лишився живий завдяки їй. Лишився живий шкодувати про ту обіцянку, що дав їй наостанок.
Частина друга
Чоловік, що був Америкою
Лондон, сьогодні
Я тут.
На парковці для автомобілей. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.
Іноді зміни на краще, а іноді ні. Наприклад, сучасні туалети зі змивом – точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах – точно ні. А іноді зміни одночасно і на краще, і ні. Як Інтернет. Як електронне піаніно. Як часник, що продається вже порізаним. Як теорія відносності.
Усе життя таке. Не треба боятися змін і не треба особливо їх заохочувати. Звісно, якщо вам нíчого втрачати. Зміни – це і є життя. І це єдина константа, на яку я спираюся.
Камілла прямує до свого авто. Це та жінка, яку я бачив у парку й у коридорі вчора. Тоді, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобія і схотілося втекти.
Але тепер тікати нíкуди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік – а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.
– Вітаю!
– О, привіт!
– Ви історик, еге ж?
Історик.
– Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, – пояснюю я.
– Хочете, я вас підвезу?
– Ні-ні, – надто швидко відповідаю я. – Я… тут… це…
(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)
– Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.
Не знаю чому, але випалюю:
– Я теж народився у Франції. – Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?
Інша вчителька – з нею я ще не знайомий – виходить зі школи.
Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:
– То