вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.
– Вітаю. Чим можу вам допомогти?
– Думаю, навпаки.
– Що?
Вона похитала головою – видно було, що їй тут надто спекотно.
– Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.
– Що?
– Вам не можна тут лишатися.
– Що?
– Як я вже сказала, зараз не час для питань.
Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.
– Та що ви в біса робите?!
– Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.
Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.
– Доктор Хатчінсон мертвий, – спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила – вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.
– Доктор Хатчінсон?
– Його вбито.
Це слово повисло в тиші повітря – його не перекривало навіть ревище горна.
– Хто вбивця?
Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».
«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.
– Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав – анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.
– Його вбили ви?
Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.
– Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.
– Плімут?
– Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.
– Я не розумію. Хто ви?
– Мене звати Аґнес.
Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його – ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.
– Що це?
– Квиток. І ваші документи.
Я насупив брови.
– Що?
– Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.
Потому вона вийшла.
Атлантичний океан, 1891 рік
Кораблі змінилися.
Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.
Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].
Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим – і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка – Аґнес – дала мені повну валізу нового одягу. Там