align="center">
17
You can’t blame a madman if you go insane.
Марк напівлежав, тримаючи на колінах розгорнуту книгу. Читав або радше намагався вчитатися у «Структуру космосу» Браяна Ґріна. Розділ, на якому він застряг, мав назву «Замерзла річка». За майже сорок хвилин хлопець просунувся від початку аж на чотири сторінки. Ґрін писав дивовижні речі. Наприклад, що класичне – буденне – уявлення про час як про річку, що несе нас від одного моменту до іншого, є хибним. Акуратні роздуми, засновані переважно на загальній теорії відносності Ейнштейна, вели до уявлення про простір-час як про монолітну брилу льоду із намертво вмороженими в неї моментами. Марк раз за разом перечитував відточені до блиску аргументи, одначе ніяк не міг освоїтися, змиритися із твердженням про те, що минуле, теперішнє та майбутнє – це лиш ілюзії. Що події, які складають «замерзлий» блок простору-часу, є «позачасовими», вони просто існують, і все, як-от існують його школа чи будинок, у якому вони купили квартиру. Відповідно, як похід зі школи додому не знищує школу та не створює багатоповерхівку, так і рух із минулого в майбутнє не руйнує минулого та не формує майбутнього! Хлопець знову – мабуть, учетверте – перечитав Ґрінові докази. Протиріч не виявив, але й не розібрався в них остаточно. І річ не в тім, що йому не вистачало знань. Завдяки раніше прочитаним книгам Марк у свої чотирнадцять загалом розумів теорію відносності. Проблема полягала в іншому: за кулісами в голові незмінно товклися думки, що відволікали. Чому Соня ховалася, коли він зайшов до під’їзду? Не хотіла його бачити чи не хотіла, щоб він побачив те, що вона робитиме? Чому в ліфті, якого ніхто не викликав, але який піднявся на десятий поверх, нікого не було? Чи може бути правдою розказане дівчиною? Марк морщив лоба: факти вказували на те, що не може. Вона все вигадала, прочитала в Інтернеті й вирішила над ним позбиткуватися. А потім він переводив погляд на розгорнуту книгу та морщився ще більше. Авторитетний фізик, професор Колумбійського університету доводив, що плин часу – чи не найбільш фундаментальне серед інтуїтивних уявлень людини про світ, яке донедавна здавалося хлопцю абсолютно непохитним, – це фікція. Обман. Чуттєва ілюзія.
Ті думки були наче сверблячка поміж лопаток.
Двері тихо рипнули, й до кімнати зазирнув Арсен.
– Як минув день, книгогризе?
– Нічого. Як завжди.
Хоча яке там «як завжди». У хлопця чухався язик від бажання розповісти про сліди побоїв на Сониному обличчі та, певна річ, про ліфт.
Дід переступив поріг і застиг, упершись плечем у стіну. Він мав утомлений вигляд, і Марк із жалем вирішив, що поговорити сьогодні не вдасться.
– У школі все нормально?
– Так.
– Добре. Домашку зробив?
– Ага.
Із того як Марк затримав погляд і як розтягнуто, знехотя промовив своє «ага», Арсен збагнув, що онукові щось муляє. З півусмішкою, що ледь підсвітила втомлене лице, він присів на край ліжка. Марк згорнув «Структуру космосу» та підібгав ноги під себе.
– Як книга? Не заскладна?