що Фермін Ромеро де Торрес помер у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році. Лихі то були часи, Даніелю, куди гірші, ніж тепер. Той неборака навіть року не протягнув.
– Помер? Де? Як?
– У в’язниці, у замку Монтжуїк. У камері номер тринадцять.
У моїй пам’яті сплив дарчий напис, що його незнайомець залишив Ферміну на «Графові Монте-Крісто».
Фермінові Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих і володіє ключем від майбутнього.
– Того вечора, Даніелю, я розповів тобі лише частину історії.
– Я гадав, що ти мені довіряєш.
– Я ладен із заплющеними очима довірити тобі своє життя. Річ не в цьому. Я не розповів тобі всього, щоб захистити тебе.
– Захистити? Мене? Від чого?
Фермін пригнічено опустив очі.
– Від правди, Даніелю… від правди.
Частина друга
Посеред мертвих
1
Барселона, 1939 рік
Нових в’язнів привозили вночі, у машинах і автофургонах, що виїжджали з комісаріату на Віа-Лаєтана й сновигали принишклим містом. Їх наче ніхто не помічав, або ж не хотіли помічати. «Воронки» таємної поліції дерлися старою дорогою, що вела на гору Монтжуїк, і не один в’язень пізніше розповідав, що, побачивши обриси замку у височині на тлі чорного хмаровища, яке повзло з моря, усвідомлював, що ніколи не вибереться звідти живим.
Фортеця прилаштувалася на самому вершечку скелястої гори і наче зависла між морем на сході, покривалом тіней, що насувалося на Барселону з півночі, і безкраїм містом мертвих на півдні – старим цвинтарем Монтжуїк, сморід якого здіймався догори скелями й просякав крізь щілини в камені та крізь заґратовані вікна камер. Раніше замок використовувався, щоб обстрілювати місто з гармат, але незабаром після падіння Барселони в січні й остаточної поразки в квітні там оселилася мовчазна смерть. Мешканці міста, що опинилося в тенетах найдовшої за всю його історію ночі, воліли не дивитися на небо, щоб не бачити обрисів в’язниці, яка здіймалася на вершині гори.
Політичним арештантам, щойно вони прибували, призначався номер, який зазвичай відповідав номерові камери, де їм тепер належало мешкати й, цілком імовірно, померти. Для більшості «квартирантів» – як називав в’язнів котрийсь із тюремників – це була подорож в один кінець. Тої ночі, коли до Монтжуїка привезли «квартиранта» номер тринадцять, дощ лив як із відра. Цівки темної води стікали по кам’яних мурах, обсновуючи їх неначе сіткою тоненьких судин; у повітрі тхнуло сирою землею. Два поліціянти відвели в’язня до зали, у якій не було нічого, окрім залізного столу й стільця. Зі стелі звисала на дроті електрична лампочка, що починала блимати, коли напруга падала. Арештант чекав тут близько півгодини, стоячи, у мокрому одязі, під наглядом вартового, озброєного гвинтівкою.
Нарешті почулися кроки, двері відчинилися, і зайшов молодий чоловік, якому ледве чи виповнилося тридцять років. Одягнутий він був у випрасуваний шерстяний костюм і пахнув одеколоном. Чоловік не мав виправки