серці. Я замовив столик на двох у ресторані готелю на двадцять перше число. Я чекатиму тебе там. Якщо прийдеш, ти зробиш мене найщасливішим чоловіком у світі, і я знатиму, що є надія і що моя мрія повернути твоє кохання ще може здійснитися.
Якийсь час я так і сидів на ліжку, яке ділив із Беа кілька годин тому. Потім засунув лист у конверт, а коли підвівся, відчуття в мене було таке, наче хтось щойно зацідив мені в живіт. Я кинувся до ванної кімнати, і мене знудило в рукомийник випитою вранці кавою. Я відкрутив холодну воду й умився. Із дзеркала на мене дивилося обличчя іншого Даніеля, того шістнадцятирічного хлопчика, якому тремтіли руки, коли він уперше пестив Беа.
11
Поглянувши на годинник на своєму зап’ястку, батько перевів на мене запитальний погляд, коли я нарешті повернувся до книгарні. Мабуть, він не міг збагнути, що я робив аж півгодини, але не запитав нічого. Ховаючи очі, я простягнув йому ключі від підвалу.
– А хіба ти сам не спустишся по книжки?
– Так, звісно. Вибач. Зараз я сходжу.
Батько скоса глянув на мене.
– З тобою все гаразд, Даніелю?
Я кивнув головою, вдавши, що здивований запитанням, і, перш ніж батько встиг повторити його, поквапився по книжки, які треба було принести. Вхід до підвалу був аж у дальньому кінці коридору нашого будинку. За металевими дверима, що ховалися під першим сходовим маршем і замикалися на колодку, починалися гвинтові сходи, кінець яких губився в темряві; тхнуло вогкістю й чимось невизначеним, що навіювало думки про витоптану траву й мертві квіти. Попід стелею висіло вряд кілька лампочок, що тьмяно блимали, створюючи в підвалі атмосферу бомбосховища. Я спустився східцями донизу й провів рукою по стіні, намацуючи вмикач.
Жовтаве світло спалахнуло за моєю спиною, вихоплюючи з темряви обриси того, що було лише купою непотребу, який марив про часи колишньої величі. Кістяки старих нічийних велосипедів, обсновані павутиною картини й картонні коробки, що громадилися на розбухлих від вологи дерев’яних стелажах, – усе це створювало видовище, від якого зникало будь-яке бажання затримуватися тут бодай на мить довше, ніж потрібно. Я тільки зараз збагнув, як дивно вчинила Беа, коли, замість попросити мене, вирішила сама спуститися в підвал. Я обвів очима ці хащі мотлоху й старого манаття, запитуючи себе, які ж іще таємниці заховано тут.
Я зітхнув, усвідомивши, куди прямують мої думки. Слова листа пропалювали мені мозок, наче бризки кислоти. Я пообіцяв собі, що не стану порпатися в коробках, шукаючи жмуток напахчених листів від того типа. Минуло лише кілька секунд, і я порушив би свою обіцянку, якби не почув кроки: хтось іще спускався східцями в підвал. Підвівши погляд, я побачив Ферміна, що з гидливим виразом на обличчі оглядав усю цю картину.
– Слухай-но, тут смердить, наче в трупарні. Ти певен, що в одному з цих ящиків поміж викрійками для в’язання не лежить мумія матері Мерседітас?
– Коли ти вже тут, допоможи мені віднести ці