якими має перейматися лише уряд. Але стосунки громадянина й держави перетворилися на діалог про права, а про зобов’язання майже забули. Так, громадянин сплачує податки, відпрацьовує присяжним, виконує закони, а все решта – добровільно, навіть голосування і служба в армії. Правда в тому, що Сполучені Штати – держава загального достатку, і за останніх півсторіччя вони дуже розрослися. Тому, можливо, громадянство найглибше проявляється у приватному просторі, де окремі громадяни або групи громадян перебирають на себе відповідальність один за одного. Це ж бо найміцніші стовпи стабільної демократії.
Створений Засновниками інституційний ландшафт спирався на такі наріжні камені: обмеження виконавчої влади, збалансоване окремо обраною легіслатурою і незалежним суддівством; великий простір для незалежних сил – громадянського суспільства й вільної преси; релігійна свобода, що не обмежується преференціями держави.
Ця система створена для того, що Алексіс де Токвіль називав «нескінченним збуджуванням». Він писав: «Демократична свобода далека від виконання всіх проектів, за які вона береться з умінням меткого деспотизму, <…> але зрештою вона дає більше за абсолютистський уряд. [Вона] породжує <…> всепроникну й нестримну діяльність, <…> надмірну силу, енергію, що невід’ємна від неї, <…> і за сприятливих умов <…> створює дивовижні вигоди»[20].
За задумом, американський уряд мав постійно співпрацювати не лише з посадовцями, але і з громадянами на багатьох рівнях – місцевому, штатному й національному. У такий спосіб американці одержували мирні інструменти розв’язання політичних проблем. Це поле бою здавна порушувало проблеми перед американською Конституцією, котра справно давала їм лад. Засновники заздалегідь вбудували в неї механізми перегляду, судового розгляду й еволюції. У певному розумінні боротьба за покращення й надання більшої інклюзивності американській Конституції стала історією її стрижневої стабільності та успішності.
Експеримент, звичайно, не був досконалим. Рання історія Америки – це оповідь про влучання поблизу цілі, які показували компроміси, що робилися від імені молодої республіки. Другий президент, вразливий Джон Адамс, надав чинності Законам про чужинців і заколоти, що мали під час війни захищати від іноземних агентів[21]. Викликом для Першої поправки була заборона критики президента та його адміністрації, щоб придушити напади політичних опонентів і преси. Однак люди поставилися до закону різко негативно, і це допомогло підтримати кандидатуру Томаса Джефферсона на президентський пост. Джефферсон дозволив закону вичерпати термін чинності, але цілком можна припустити, що США були б зовсім іншими, якби цей закон зберігся. Ранні рішення назавжди відбивалися на вітчизняних інститутах. Щодо цього, то поразка Адамса на виборах 1800 року дозволила країні радикально змінити свій курс, перш ніж ці закони завдали шкоди назавжди. Сьогодні захист свободи слова й преси в Америці