стратегію, відкривали нові справи й так доносили до свідомості країни саму боротьбу за громадянські права. Покійний Джек Ґрінберґ, коли ще був молодим юристом у справі, у своїй захопливій автобіографічній хроніці «Хрестоносці у судах» написав: «Нам належало використовувати сприятливі ухвали для подолання ухвал несприятливих».
Юридична стратегія помалу вдосконалювалася; за цим поступом також стояли жертви тисяч чорних американців у Другій світовій війні. Це пожвавило інтерес президента Гаррі Трумена до громадянських прав. Трумен добре відомий тим, що об’єднав збройні сили, визнавши моральну абсурдність повернення додому воїнів, роз’єднаних нерівністю. Менше відомо, що він створив Комітет з громадянських прав, котрий опублікував доленосний звіт у 1947 році – «Забезпечити ці права» – й почав втілювати програму з подолання несправедливості та заклав підвалини великого зібрання законів про громадянські права, що був схвалений майже через два десятиріччя.
Ця боротьба – в судах і на вулицях, із демонстраціями, ходою, невдачами й поступом, а також із мучениками за справу – врешті-решт завдяки доленосному зібранню законів про громадянські права надала посутнього значення Чотирнадцятій поправці. Ухвалення Закону про громадянські права (1964) і Закону про право голосу (1965) можна назвати, гадаю, другим заснуванням Америки.
Можна спитати, коли суспільство має мінятися: до чи після ухвалення законів? Американський досвід свідчить, що нові закони справді закладають підвалини зміненого суспільства. Він учить, що демократичний перехід – а інакше годі й думати про шлях від рабства до рівноправ’я – потребує допорогової дії. Інституції нічогісінько не варті, доки люди не схочуть сказати, що вони мають бути такими, якими себе заявляють, і на підтвердження цього йти на жертви й навіть гинути.
Роль Конституції в цій болючій історії нагадує нам про важливість засновницьких документів та їхню роль у поступі суспільства до справедливості. Жінки використали Конституцію для здобуття права голосу, а гомосексуалісти вибороли право одружуватися. Проте третя раса, за Токвілем, – американські індіанці – залишалася поза конституційними рамками захисту аж до ухвалення 1924 року Закону про громадянство індіанців. Їм випала своя недоля, і досі їхній стан лишається бридкою плямою на сучасній Америці[28].
Навіть у той час як Конституція використовувалася для подолання спадщини нерівності, дедалі гучнішими й складнішими ставали аргументи щодо властивих їй цілей, а саме – щодо позитивної дискримінації. Це чудовий приклад того, як країна намагалася врівноважити конкуруючі засади запровадження рівності рас.
Спочатку ця ідея була простою. Роки юридичної сегрегації та соціальної упередженості розбалансували наявні для американських меншин можливості. Коли в 1960-ті роки почали з’являтися перші стратегії, доба законів Джима Кроу добігала кінця й відбулася інтеграція Університету Алабами. Немає дива