неприємно», то така відповідь однозначно нас не задовольнить. Недостатність відповіді очевидна, бо ми ніколи не вважаємо приємність чи неприємність аргументом «за» або «проти» доцільності будь-якої дії.
Принцип задоволення залишається неприйнятним у ролі моральної максими, навіть якщо він є тим, чим його проголосив Фройд у праці «Поза принципом задоволення». Він описав його як похідну загальної тенденції органічного життя повернутися до спокою неорганічного світу. Фройд думав, що він зможе довести спорідненість усіх потреб приємності з тим, що він назвав інстинктом смерті. На нашу думку, цілком можливо, що ці первинні біологічні та психологічні тенденції можуть походити від більшого, можливо, універсального принципу спрощення, який веде до рівноваги в кожному вимірі буття. Аналогічний закон у фізиці називають теорією ентропії, процесу, що веде до завершального етапу Всесвіту. Психологічним корелятом ентропії можна вважати нірвану, доведення всіх психічних напружень до рівноваги шляхом звільнення від неприємних відчуттів, що може бути мікроскопічним еквівалентом макрокосмічної ентропії. Тобто нірвана може бути ентропією «зсередини». Однак принцип рівноваги суперечить принципу «індивідуації», який намагається кожне буття втримати як окрему сутність. Саме існування такої полярності свідчить, що формулювання настільки універсальних прав та космічних принципів стосовно етики веде нас у глухий кут. Бо явища такого масштабу мало впливають на наше суб’єктивне і моральне життя. Що ж змушує нас ототожнювати себе з усіма цими принципами та тенденціями? Наскільки наша етична система дотримується таких принципів, навіть якщо ми відкриваємо їх у нашому психічному житті? Можливо, нашим моральним обов’язком є протидія таким принципам.
Мабуть, через значну «природизацію» нашої освіти більшість із нас відчуває надмірну повагу до висновків так званих точних наук. Ми беззаперечно приймаємо картину світу, запропоновану фізикою. Але наскільки реальною є, наприклад, ентропія, якою нас лякає фізика? Наскільки реальною є універсальна загибель людства чи космічна катастрофа, яку прогнозує фізика? З огляду на такі передбачення всі наші зусилля і зусилля наших нащадків зводяться нанівець. Чи не є для нас «внутрішній досвід» звичного життя, неупередженого теоріями, сповненого задоволення від променів чудового заходу сонця, більш «реальним», ніж, скажімо, астрономічні підрахунки часу, коли Земля зіткнеться із Сонцем? Чи може до нас щось промовляти глибше, ніж безпосередній особистий досвід, глибоке почуття нашої людяності як відповідальності? Одного разу хтось зауважив, що найпевнішою наукою є свідомість. Теорії про фізіологічну природу життя, припущення, що радість – це впорядкований танець відповідних молекул, атомів чи електронів у сірій речовині мозку, не дуже переконливі. Так і особа, що переповнена найвищою творчою насолодою, щастям чи любов’ю, ніколи, навіть на мить, не засумнівається в тому,