режимі і спробував уставати з ліжка. Він учився ходити, поки атрофовані м’язи не почали знову нормально фунціонувати. Через кілька тижнів його виписали з лікарні, і незабаром він почав читати лекції. Одного дня він виступав перед маленькою групою психіатрів, розповідаючи про свої відчуття і враження протягом перебігу хвороби.
Наші опоненти можуть заперечити: психічно хвора особа неспроможна відстоювати власні інтереси. Тому ми, лікарі, повинні зробити крок до припинення пацієнтового життя, оскільки можна припустити, що хворий сам би хотів смерті, якби божевілля не затьмарило його свідомості
Логотерапевт займає цілком іншу позицію. Лікар повинен діяти як агент хворої волі пацієнта до життя і як прихильник його права на життя. Лікар не може позбавляти хворого цього права. Повчальним є випадок молодого лікаря, у якого розвинулася меланома і який поставив собі правильний діагноз. Колеги марно намагалися переконати його, що він не хворий. Вони зайшли настільки далеко, що замінили його сечу для аналізів, домігшись негативного результату. Тоді той лікар прокрався вночі в лабораторію і самостійно зробив аналіз своєї сечі. Друзі побоювалися, що він скоїть самогубство. Натомість лікар почав чимраз частіше сумніватись у правильності свого початкового діагнозу. На жаль, він з’ясував причину своєї хвороби тоді, коли метастази вже перекинулися на печінку. Таким чином, він несвідомо обманював себе, адже на останніх стадіях захворювання воля до життя повстала проти наближення смерті. Ми повинні поважати цю волю і не відмовляти людині в її праві на життя з огляду на якусь ідеологію.
Часто можна почути інший аргумент, що пацієнти, які мають невиліковні психічні захворювання (особливо ті, що народилися неповносправними), становлять економічний тягар для суспільства. Що ми можемо відповісти на це? Насправді ідіоти[19], які принаймні возять тачки на якомусь підприємстві, можуть бути набагато більш «продуктивними», ніж, скажімо, старі дідусі та бабусі, що доживають свого віку. Якщо їхнім родичам запропонувати покінчити зі старенькими, бо ті вже некорисні для суспільства, то вони б жахнулися від такої пропозиції і, звичайно, не погодилися б. (Утім ті ж добрі громадяни, які поважають людей похилого віку, можуть бути прихильниками милосердного вбивства непристосованих до життя.) Кожен із нас повинен визнати, що людина, яка є незамінним об’єктом любові своїх родичів, – це людина, життя якої має сенс. Однак не всі усвідомлюють, що батьки зазвичай люблять та ревно захищають розумово відсталих дітей, принаймні через їхню безпорадність.
На наш погляд, обов’язок лікаря – рятувати людське життя скрізь, де він тільки може, навіть тоді, коли стикається з пацієнтом, який хоче покінчити життя самогубством. У цій ситуації лікар постає перед вибором: він повинен залишити потенційного самогубця на присуд долі, яку той добровільно вибрав, а чи має приборкати волю самогубця, одного разу вже виражену в дії?