трупне заклякання настає у м’язах, оскільки джерело енергії для м’язових скорочень вичерпано. За нормальних умов це стається за три години після смерті, залишаючи м’язи твердими, доки тіло не почне розкладатися. Але передсмертна боротьба мала б прискорити процес, адже тоді резерви енергії вичерпуються і трупне заклякання настає швидше.
Джонсон вказав на череп. Він лежав серед попелу, схиляючись набік, і в тім’ї зяяла глибока діра.
– Це слід від удару по голові?
Марет похитав головою.
– Не обов’язково. За інтенсивного вогню температура така висока, що рідини всередині черепа випаровуються. Внутрішньочерепний тиск продовжує зростати, оскільки єдині можливі віддушини перекриті м’якою тканиною. Різке підвищення газового тиску означає, що настане певна мить, коли ємність вже не зможе стримувати його, і тоді… – він склав долоні разом й одразу ж відсмикнув їх, – «бабах»!
– Господи Ісусе, – Макбрайд уявила собі всі злети й падіння підліткового й дорослого життя, яких не знатиме ця дівчинка: подорожі, університет, керування машиною, закоханість. Вона спробувала збагнути, що могло коїтися в думках дівчинки протягом останніх хвилин її недовгого життя.
«Облиш особисте. Дивися на загадку».
Вона вказала в бік виходу із завулка на тротуар Гай-стрит, де стояли два огрядні сміттєві баки.
– Ті баки зазвичай стоять на вході до завулка. Тут так вузько, що вони блокують дорогу пішоходам, так?
Джонсон кивнув.
– Хочеш сказати…
– Він або увійшов із заднього кінця, або перекинув тіло через баки на вході.
– І точно мав бути сильним, якщо ніс її так довго і вона не пручалася.
Макбрайд розвернулася обличчям до Марета.
– Хто знайшов тіло?
Судмедексперт вказав на низенького лисого гладкого чоловіка, який сидів на уступі на іншому кінці завулка.
– Альберт Мерсі, сміттяр.
Макбрайд підійшла до нього.
– Містере Мерсі. Я детектив-сержант Макбрайд. Як ви почуваєтеся?
Чоловік шоковано трусив головою.
– В житті не бачив мерця. Тобто, до того, як його покладуть у труну, розумієте?
– Ми хочемо зробити все якомога легше і швидше. Мені лише треба, аби ви розповіли, що саме побачили.
Він ледве стримував сльози, намагаючись не дивитися за спину детектива-сержанта, де лежало тіло. Джонсон наблизився до них, занотовуючи розмову.
– Я пройшовся завулком і спочатку не помітив, що щось не так, – сказав Альберт Мерсі. – Хотів зайнятися баками, аж тут унюхав щось горіле. Подумав був, що хтось жбурнув у них одну з тих клятих цигарок, але нічого такого не було. Тоді я побачив дитину. Хто міг таке зробити?
Макбрайд кивнула.
– Я мало не попрощався зі сніданком, – додав він, прикриваючи долонею рота.
– Ви бачили тут поблизу кого-небудь? – спитав Джонсон.
Сміттяр знову затрусив головою.
– Сьогодні надто холодно, – сказав він, видихаючи клуби пари. – Навіть для бездомних.
Макбрайд